Розділ 2

Ми все ще їхали. Машина рівно тягнула нас крізь ніч.

Він, здається, навмисно перевів тему — і я раптом зловила себе на тому, що вдячна йому за це. Страх не зник, але в голові стало трохи просторіше: шум розсипався, і на його місці нарешті з’явилися думки.

У салоні нас було двоє — я і він. І це, як не дивно, теж полегшувало: Єгор і Сашко їхали позаду, окремою машиною, не дихали мені в потилицю, не заповнювали простір своїми плечима. Наче він спеціально залишив між нами дистанцію, яка мала виглядати людяно — і водночас тримав мене в реальності.

Я мала б дивитися у вікно й рахувати повороти. Мала б думати про двері, про світлофори, про те, куди він мене везе. Але мозок уперто робив найпрактичніше: він вимагав ідентифікувати загрозу. Бо як тікати від того, кого ти навіть до ладу не бачила?

Тому я й подивилася на нього.

Не з цікавості — з потреби. Зі злості на себе, що досі не уявляю навіть, як звертатися. Не знаю його імені. Не знаю, хто він. Знаю тільки те, що він уже встиг зробити зі мною за одну ніч — і як спокійно назвав це “страховкою”.

Я подивилася на нього — і відразу пошкодувала, що подивилася.

Світло ліхтарів різало салон уривками, і в цих уривках його обличчя збиралося з чітких ліній: високі скули, рівний ніс, щелепа з тінню неголеності. Брови густі, погляд темний і уважний — не такий, що “розглядає”, а такий, що зчитує. Наче він звик ловити не слова, а паузи між ними. І мені стало ясно: тому мене весь час тягне говорити коротше. Тому я кожне речення відміряю, як дозу. Бо він не слухає, щоб повірити. Він слухає, щоб зробити висновок.

Він сидів за кермом у самій чорній сорочці. Я не бачила її деталей так, як бачила б, сидячи поряд, але пам’ятала: у коридорі верхній ґудзик був розстібнутий. Та дрібниця, яку мозок чомусь зберіг, ніби це могло знадобитися для виживання. Тканина натягувалася на плечах, коли він трохи подавався вперед, беручи поворот. Рух простий, буденний — і все ж у ньому було щось таке, від чого мені пересохло в роті: контроль без напруги. Не показова сила. Просто звичка.

Я зловила себе на тому, що дивлюся на його руки довше, ніж треба. На те, як великий палець інколи ледь помітно зсувався по ободу — машинально, впевнено. Він не стискав кермо. Він просто тримав. І ця деталь раптом сказала про нього більше, ніж усі слова в РАЦСі: він звик контролювати без демонстрації сили. Він не тисне — він володіє ситуацією.

Я відвела погляд — і тут же повернула, ніби треба було переконатися, що я не вигадала. Що він справді такий: акуратний там, де це потрібно, і абсолютно неделікатний там, де делікатність заважає.

Його губи… я зловила себе на тому, що дивлюся саме на них, і одразу захотіла відвести очі. М’які, чуттєві — без нервового стискання, без злості на обличчі. Ця розслабленість не заспокоювала — вона лякала. Люди напружуються, коли їм страшно. А він — ні. Він був спокійний. Страх — це мій ресурс, не його.

Його голос, коли він говорив, був рівний — низький, з темною, майже лінивою вібрацією. Ним не погрожують, щоб налякати. Ним просто кажуть — і ти або робиш, або потім живеш з тим, що станеться. Я згадала, як він вимовляв моє ім’я: коротко, без ніжності.

І тут я зловила його погляд  в дзеркалі — на секунду, не довше. Він не повернув голови. Не “спіймав”. Просто перевів погляд так, ніби давно знав, куди я дивлюся. І в цій короткій зустрічі було достатньо, щоб мене вдарило теплом у щоки: не від сорому навіть — від усвідомлення, що я для нього прозора. Він бачив не моє обличчя. Він бачив, де я збиваюся з ритму.

Я відвела очі — запізно. Кутик його рота ледь ворухнувся. Не посмішка. Позначка. І мені стало ще гірше, бо це означало: він не сердиться. Він відмітив.

Він їхав рівно. Без ривків. І від цієї бездоганної плавності мене кидало в ще більшу напругу: якби він нервував, я б могла вхопитися за це — як за людськість. А він не нервував. Він просто віз мене.

У животі було холодно — нормальним, правильним холодом людини, яка розуміє: її щойно поставили в чуже життя. Але десь глибше піднялося інше — гаряче, зле, живе. Реакція тіла, якій соромно, і яка все одно сильніша за сором. Страх змішався з дивною увагою. Тяжінням. Я ненавиділа себе за це й не могла відвести погляд.

Я стиснула пальці на колінах, щоб не видати себе жодним рухом. Бо найгірше було не те, що він мені подобається. Найгірше — що він помітить це швидше, ніж я сама встигну назвати це словами. І якщо він зрозуміє, що я “попливла”, — він не буде милуватися. Він просто використає.

Досить.

Це не вечір для чужих губ і чужих рук. Це вечір, у якому мене оформили серед ночі, і тепер я їду невідомо куди з чоловіком, чиє ім'я навіть не знаю. Мені потрібно було відігнати все це, сором, дурну цікавість і триматися заважливо.

— Куди? — Я повільно видихнула, вирівняла плечі. І сподівалась, що голос не зрадить.

— Куди ми їдемо?

Він не відповів одразу. Лише хмикнув — тихо, майже ліниво, ніби я спитала щось очевидне.

— Я ж уже казав, — вимовив він спокійно. — Додому.

Слово вдарило по нервах. “Додому” в його устах звучало не як місце, а як пункт призначення. І я відразу згадала інше: «У мене є дім». — «Уже ні». Це “ні” досі стояло в горлі, як кістка.

Мене перекосило від цієї двозначності — від того, як легко він міняє сенси під себе. “Додому” в його устах не мало нічого спільного з моїм домом. І я це знала. Я боялася його достатньо, щоб не пробувати торгуватися й не вимагати пояснень, яких він не зобов’язаний давати. Тут не було місця для “я хочу” і “мені треба”. Тут було лише “як буде”.

І в цій миті в мене лишилося тільки одне питання.
Я проковтнула — важко, сухо — і все одно голос зрадницьки тремтів:

— Що буде далі?