Розділ 1.1

Машина їхала рівно, без різких ривків — так упевнено, ніби дорога належала їй. За склом миготіли ліхтарі й вітрини, але місто здавалося далеким, чужим: усе життя лишалося там, по той бік вікна.

У салоні було тепло й занадто тихо. Запах шкіри, чистоти й ледь відчутного дорогого парфуму — сухого, стриманого. Я сиділа, притиснувши долоні до колін, щоб не видати тремтіння, і рахувала вдихи.

У дзеркалі заднього виду я зловила його погляд. Не довгий. Перевірочний — як контрольний дотик до пульсу. Ніби він відмічав, на якому місці я зламаюся.

Я вже відкрила рот, щоб спитати хоч щось — куди ми їдемо, — але він заговорив першим. Спокійно. Майже буденно.

— Не говори. Слухай і роби, як я скажу. Так буде безпечніше.

Слова прозвучали не як наказ, а як інструкція до виживання. І від цього вони різали сильніше. Перші кілька хвилин я трималася мовчки — дивилася у вікно, робила вигляд, ніби мене тут немає. Він не тиснув словами, але тиша в салоні була його тишею.

— Назви ім’я, — сказав він.

Я мимоволі випросталася.

— Ви ж бачили мій паспорт.

Його погляд у дзеркалі не змінився.

— Хочу почути, як ти це скажеш.

— …Ніка — Голос вийшов рівніший, ніж я очікувала. — А вас?

Він не відповів.

— Прізвище, — сказав натомість.

Це було дивно й неприємно — ніби він не питав, а перевіряв. Я назвала прізвище. На кінці слова язик ніби зачепився за літеру: відчуття, що я щойно поставила крапку там, де її не повинно бути.

Він ледь помітно кивнув — рухом людини, яка відмітила галочку в голові.

— Тепер слухай уважно, Ніко. У тебе є один шанс сказати правду повністю. Потім я перевірю. Якщо щось не зійдеться — ти перестанеш бути “зайвим свідком”. Ти станеш ризиком.

Я відчула, як під шкірою прокидається холод.

Я хотіла щось сказати — пояснити, виправдатися, довести, що я не… але він просто глянув на мене у дзеркало заднього виду так, що слова самі застрягли в горлі. Там не було злості. Там було очікування. І я раптом зрозуміла: відповідь — зараз, або ніколи.

Я ковтнула.

— Я… я не знаю, з чого почати.

Пауза. Він дав мені секунду. Рівно стільки, щоб я зрозуміла: секунд більше не буде.

— Де ти була о пів на першу? — запитав він.

— Я… їхала додому.

— Звідки?

— Від подруги.

— Ім’я подруги.

— Марина.

— Адреса.

Я розкрила рот.

— Я не пам’ятаю номер…

— Пам’ятаєш, — сказав він тихо. — Просто зараз ти думаєш, що “не пам’ятаю” залишить тобі простір. Не залишить.

Я назвала адресу. Додала під’їзд, поверх. Навіть код домофона — сама не зрозуміла, навіщо.

— Марина одна була? — продовжив він.

— Так.

— Хто ще знає, що ти була в неї?

— Ніхто…

— Неправда. У тебе хтось запитав “де ти”. Ти комусь відповіла. Кому?

Мене кинуло в жар. Він не міг знати. Але вгадав.

— Колезі, — визнала я. — Просто… “я затримаюсь”.

— Ім’я.

— Ліза.

— Що саме ти написала?

— “Затрималась у Марини. Буду пізно.”

Він мовчав кілька секунд. Потім:

— Добре. Тепер головне: чому ти опинилася на промзоні.

— Я… звернула не туди. Навігатор… — я затисла пальці на колінах. — Я не місцева в тому районі.

— Ти зупинилася?

— Ні.

— Виходила з машини?

— Ні.

— Дивилася?

Я мовчала, бо це було питання не “дивилася”. Це було питання “скільки”.

— Я побачила світло. І людей, — сказала я обережно. — Я хотіла розвернутися.

— І?

— І… я почула крик.

Слово вирвалося, і в голові одразу спалахнуло те, що я намагалася витіснити: тінь, різкий рух, чужий голос.

— Я поїхала, — швидко додала я. — Я не зупинялася. Клянуся. Я просто поїхала.

— Клястися не треба, — спокійно відрізав він.

Я закусила внутрішню сторону щоки. Хотілося сказати: “Я не винна”. Хотілося довести, виправдатися. Але кожне зайве слово робило мене слабшою.

— Ти комусь розповіла? — запитав він.

— Ні.

— Поліції?

— Ні.

— Подрузі?

— Ні.

— Тоді чому ти тремтиш?

— Я боюся.

— Правильно, — сказав він. — Страх тримає живими. Тільки не роби з нього істерики.

Злість і паніка піднялися разом — на те, що він говорить зі мною так, ніби це його право. Ніби я підписала не папір, а його доступ до моїх реакцій.

— Ви думаєте, я… — почала я, і голос зрадницьки дав тріщину. Я змовкла, бо раптом стало страшно: якщо я зараз зірвуся, він побачить, що я на межі.

Він трохи повернув голову. Не повністю — рівно настільки, щоб я побачила його профіль і чітку лінію щелепи.

— Я не думаю. Я знаю, — сказав він. — У тебе на лівій руці слід від ременя безпеки. Ти різко гальмувала. А потім прискорилася. Ти не “просто проїхала”. Ти тікала.

Я витріщилась на руку. Справді — тонка червона смуга.

— Це нічого не доводить.

— Доводить, що ти бачила достатньо, щоб налякатися, — відповів він. — І цього достатньо, щоб тебе «захотіли знайти».

Він сказав «захотіли знайти» так, ніби це побутова дрібниця. У мене зводило живіт.

— Хто “вони”? — прошепотіла я.

— Ті, кому не потрібні випадковості. — Пауза. — Ти — випадковість.

Мовчання провисло між нами важко, як камінь. Я відчула, що якщо зараз не спитаю головне, то потім уже не наважуся.

— Нащо вам взагалі це все? — голос тремтів, але я втримала його. — Ви ж могли… просто прибрати мене. Навіщо ця вистава з документами?

Його погляд знову ковзнув у дзеркалі — коротко, точно.

— Бо “просто прибрати” — це шум, — сказав він спокійно. — Це камери, дзвінки, питання, пошуки. Мені зараз потрібна тиша.

Він зробив паузу — і додав, уже жорсткіше:

— А ще тому, що живий свідок під моїм іменем — корисніший, ніж мертвий. Мертві — викликають співчуття. Живі — викликають страх. І страх працює.