Розділ 1.

02:17.

Годинник над заскленим віконцем показував ці цифри так спокійно, ніби це звичайний час для звичайних підписів, а не для того, щоб перекреслити собі життя одним рухом ручки.

У коридорі РАЦСу пахло дешевим миючим засобом, старим лаком і папером. Світло люмінесцентних ламп тремтіло — то чи від напруги у проводці, то чи від напруги в моїх руках. Пальці не слухались, ніби хтось підмінив їх на чужі.

Двоє чоловіків стояли біля дверей. Не “охорона” з кіно — без бейджів, без форми. Просто дві стіни з плечей і мовчання. Один — у темній куртці, інший — у сорочці з закоченими рукавами. Обидва дивилися не на мене, а крізь мене, так, ніби я вже стала предметом інвентарю: є — значить, буде.

Я спробувала ковтнути — в горлі було сухо, як після піску.

— Давайте швидше, — пробурмотіла жінка за віконцем, не підводячи очей. Вона була з тих, хто вміє не бачити нічого зайвого. І зараз я заздрила цьому вмінню.

На столику лежав мій паспорт. Відкритий на сторінці з фото. Поруч — його документи. Я навіть не глянула, що саме там написано. Бо боялася, що якщо прочитаю прізвище — реальність стане остаточною.

За моєю спиною тихо клацнули двері. Я здригнулася.

— Спокійно, — сказав він.

Голос — низький, рівний. Не “заспокійливий”, а такий, яким говорять з тим, хто не має права на паніку.

Я обернулася.

Він стояв на відстані кількох кроків — досить близько, щоб я відчула його присутність шкірою, і досить далеко, щоб не було приводу торкнутися мене тут, у цьому стерильному коридорі.

Темне пальто, рукавички в руці, волосся акуратно зачесане назад. Ні татуювань напоказ, ні золотих ланцюгів, ні театральної “небезпечності”. У ньому було інше — дисципліна. Така, що не залишає шансів на помилку.

Він подивився на паспорт, потім — на мене.

— Ти ж розумієш, — сказав він тихіше, — що це найкращий варіант із тих, які в тебе є.

— У мене… — я змусила себе видихнути, — у мене не було… ніяких варіантів.

Один із його людей ледь помітно посміхнувся. Не весело — так, як усміхаються, коли хтось говорить очевидне і думає, що це аргумент.

Він навіть не повернув голови до охорони. Просто сказав:

— Ігорю.

Посмішка зникла миттєво. Мовчання стало глибшим.

Я вперлася пальцями в край столика, щоб не злякатися власного тремтіння.

— Це не весілля, — сказав він, не змінюючи тону. — Це страховка.

Слово “страховка” прозвучало в його устах не як рятівний круг, а як металевий замок. Як документ, який закривають печаткою — і більше не відкривають без ключа.

— Я нічого не… — почала я, але він перебив так легко, ніби знав наперед кожну мою спробу виправдатися.

— Ти була там. Ти чула. Ти бачила більше, ніж потрібно. — Він зробив крок ближче. — І ти дуже погано брешеш, коли тобі страшно.

Мені стало холодно в животі.

— Я не… не брешу.

— Так? — він нахилив голову, майже з цікавістю. — Тоді повтори, що ти робила на промзоні о пів на першу ночі.

Я відкрила рот — і не змогла. Бо правда звучала б як дурість, яка заслуговує покарання: “Я шукала коротку дорогу додому”. “Я заблукала”. “Я не знала, що там…”.

Але в його світі “не знала” не існувало.

Він трохи відступив — не з милості, а тому що вже отримав відповідь. Мовчанка була відповіддю.

— От бачиш, — сказав він спокійно. — Ти не хотіла сюди. Я теж.

— Тоді навіщо? — вирвалося в мене.

Він глянув на мене так, ніби я щойно поставила дитяче питання посеред суду.

— Бо мені треба, щоб ти була під моїм іменем, — сказав він. — І щоб будь-хто, хто захоче дістатися до тебе, спочатку подумав про наслідки.

— Я не ваша…

— Поки що — ні, — різко, майже без інтонації. — Зараз це виправимо.

Я стиснула зуби.

— Ви не маєте права.

Він усміхнувся — дуже слабо, майже непомітно. Але від цієї усмішки мені захотілося зробити крок назад.

— Ти в РАЦСі о другій ночі з моєю охороною під дверима, — сказав він, і кожне слово лягало, як камінь. — І питаєш про права?

Жінка за віконцем нарешті підняла очі.

— Підпис тут і тут, — сухо сказала вона. — І дату.

Ручка була пластикова, легка. Ніби іграшкова. Але вага в ній була така, що я відчула, як у мене тисне в грудях.

— Я… — голос зламався. — Я не можу.

— Можеш, — сказав він спокійно. — Ти просто ще не зрозуміла, що в тебе немає “не можу”. Є тільки “підписую” або “зникаю”.

Я різко підняла на нього очі.

— Ви мене… вб’єте?

Він зробив паузу. Достатньо довгу, щоб мої легені згадали, що таке паніка.

— Я не хочу тебе вбивати, — відповів він. — Це зайві проблеми. Але ті, хто хоче мене зламати, можуть використати тебе. А я не люблю, коли моїм ворогам щось вдається.

“Моїм ворогам”. Він сказав це так буденно, ніби говорив про погану погоду.

Я знову глянула на паспорт. Моє фото — звичайне, дурнувато офіційне. Дівчина, яка точно не мала стояти тут, між печатками й чужими правилами.

— Як вас звати? — тихо спитала я, і це прозвучало як остання спроба зберегти хоч крихту контролю.

— Тобі це зараз нічого не дасть, — сказав він.

— Дасть. Я маю знати, з ким…

Він нахилився ближче — не торкнувся, але я відчула тепло його тіла, запах дорогого тютюну й холодної ночі.

— Ти знаєш головне, — сказав він так тихо, що це було майже інтимно. — Ти тепер під моїм іменем. А під моїм іменем не тікають.

У мене всередині щось здригнулося. Не від романтики — від усвідомлення, що ця фраза не погроза. Це правило.

Я опустила погляд на лінію для підпису.

Ручка торкнулася паперу.

Мені здалося, що я чую, як клацає замок.

Підпис. Другий. Дата.

Жінка за віконцем штампує — сухий удар печатки, як постріл без звуку.

— Готово, — сказала вона так, ніби щойно оформила довідку. — Заберіть.

Він забрав папери й мій паспорт однією рукою, ніби це його речі від початку.