Розділ 56

Рада, невидима, йшла коридором із житловими кімнатами. Магія Долунай її захищала, але Рада боялася, щоб ніхто не почув кроків. Дорогу до султанових покоїв вона запам'ятала добре. Тільки коли підійшла до дверей, на неї чекала неприємність. Біля дверей, що вели в покої султана, стояло двоє стражників, повз які не можна було пройти просто так.

Рада вилаяла себе за те, що не передбачила цього. Їй не хотілося користуватися магією, щоб знешкодити їх, інакше всім стало б ясно, що вона була тут, і витівка з кубком могла провалитися. Причаївшись біля стіни, Рада, не відриваючись, дивилася на двері. Минала хвилина за хвилиною, але нічого, що могло хоч якось їй допомогти, не відбувалося.

Дівчина вже зневірилася, і ноги затекли від стояння на одному місці. Раптом десь по коридору почулися кроки. Рада пригорнулася до стіни. Повз неї пройшла служниця з тацею в руках. На ній був суп та фрукти. Не можна було не скористатися таким слушним моментом.

Навшпиньках Рада пішла слідом за служницею, стежачи за тим, щоб ніхто не наступив на поділ її плаща.

Опинившись у султанових покоях, Рада озирнулася. Служниця, поставивши піднос на стіл, поспішно вийшла. Рада наважилася зняти з себе каптур, тільки коли переконалася, що у кімнаті більше нікого немає. Пройшовши через кімнату, дівчина побачила велике ліжко.

 Рада не сумнівалася, що на його виготовлення пішла сила-силенна грошей. Таких дорогих речей дівчина навіть у замку Великого герцога не бачила. За інших обставин Рада захопилася б оздобленням кімнати, але зараз вона відчувала лише ненависть до цієї холодної, брехливої людини.

Підійшовши до шафи, дівчина побачила за візерунчастим склом кубок Ваїля.

- Інайс ревелар! – прошепотіла чарівниця, направивши палець на замкову щілину.

Механізм тихо клацнув, і Рада відчинила скляні дверцята. Обережно витягши кубок, вона прошепотіла заклинання, закривши шафу знову на замок. Тепер чарівниця поспішала. Поставивши кубок на принесену служницею тацю, вона дістала з кишені флакон, у якому були мертві сльози, і, озирнувшись на двері, вилила вміст флакона у кубок.

Дівчина кілька хвилин стояла, чекаючи на зміни, але нічого не відбувалося. Коли за дверима почулися кроки, Рада занервувала. Відбігши до вікна, дівчина накинула на голову каптур, ставши для всіх невидимою.

За вікном весь цей час продовжувала вирувати негода. Великі дощові краплі тарахкотіли по склу. Ця музика була не схожа на ту, що дівчина чула раніше. Мелодія дощу викликала у неї сироти по всьому тілу. Хотілося втекти подалі від цього місця.

Рада не знала, як би вона поводилася, якби їхньому життю не загрожувала небезпека. Якби їх просто вигнали за втручання, а не намагалися вбити. Але дівчина точно знала, що той хто образить її друга проживе стільки, скільки вона дозволить. Останнім часом вона робила все на інстинкті, не замислюючись на діях. Можливо і ця поїздка була продиктована бажанням, знаходитися поруч з Альбрехтом та оберігати його.

Сховавшись за шторою, Рада побачила, як кубок перетворився на кришталевий графин із якоюсь рідиною всередині. Посмішка торкнулася її губ – головне побоювання зникло. Коли двері відчинилися, Рада затамувала подих. На порозі стояв султан Омар та його майбутній зять - работоргівець Аббас.

– Добре, що ти прийшов! Якраз збирався по тебе посилати! Ну що, з послами покінчено? – спитав султан.

- Думаю так! Мої люди добре навчені! Напевно вони вже стали кормом для риб! – відповів Аббас, криво усміхнувшись.

Рада подумки вилаялася, стискаючи та розтискаючи кулаки.  

Султан підійшов до столика, на якому стояла таця з їжею. Подивившись на піднос, Омар пройшов повз і, підійшовши до шафи, діставши ключ.

Рада злякано за ним спостерігала, боячись, що, не знайшовши кубка, султан щось запідозрить.

– Скажіть, султане, коли я зможу забрати Шахрію? – поцікавився Аббас. – Я хочу повернутися додому! Ви обіцяли, що це станеться ще тиждень тому, потім позавчора, потім завтра вранці! Так, коли ж я, нарешті я отримаю її?

- Стривай, Аббас! Я, звичайно, хочу якнайшвидше позбутися племінниці, але дочекайся хоча б ранку! Вранці вона стане твоєю дружиною, а потім вези її, куди хочеш! – султан криво посміхнувся, підморгнувши. – І роби, що хочеш!

Раду за шторою ледве не знудило.

* * *

Опинившись біля в'язниць, Ніоба, Бруно та Альбрехт стали більш уважними та реагували на кожен сторонній шум.

– Тут нам треба розділитися! Камер багато! В одній із них, швидше за все, тримають принца з принцесою! – тихо сказав Бруно, оглядаючи коридор.

Альбрехт пішов лівим коридором, тримаючи руку на ефесі меча. Він був готовий будь-якої хвилини захищатися, але не хотів першим наносити удар.

– Фервекто-майбранте. – прошепотів хлопець, націливши чарівну паличку на замок на дверях.

Замок клацнув, і двері відчинилися. Оглянувши камеру, Альбрехт, не побачивши там нікого, знову зачинив її та пішов далі. Він кілька разів відчиняв і зачиняв одні двері за іншими. Але в жодній із них не було людей, тим паче живих.

Хоча в одній із кімнат Альбрехт помітив якусь тінь у кутку. Підійшовши ближче, він побачив закутий у кайдани людський скелет. Нудота підступила до горла. Вийшовши з камери, Альбрехт спробував перевести дихання, але сцена, яку він побачив усередині, продовжувала стояти перед очима.