Розділ 12

Надворі стояла спекотна літня погода. Альбрехт, підв'язавши волосся, неквапом пішов до озера за містом. Навколо не було жодної душі. Це подобалося хлопцеві. Ніхто не заважатиме йому своїми криками.

Подивившись на всі боки, Альбрехт роздягнувся і заліз у прохолодну воду.

На нього відразу накотило шалене блаженство. Занурившись у озеро з головою, заплющив очі. Тут було набагато краще ніж на поверхні. Надовго він не міг затримувати дихання, і за кілька секунд довелося винирнути. Розгрібаючи воду руками, Ал поплив до берега.

Одягнувшись до пояса, хлопець упав на траву і закинув руки за голову. На небі пропливало безліч хмар. Вітер надавав їм форми різних істот чи предметів. Дивлячись на них, Альбрехт побачив великого кита, потім вітер поступово перетворив його на якусь іншу дивовижну тварину. Альбрехт перевів погляд на серце з хмар. Він часто бачив такі дива на небі. Тепер йому навіть привидівся силует вовка.

Як же це було цікаво – дивитись на небо та мріяти. Думати Ал міг лише про одне. Його думки були зайняті завтрашнім ярмарком, який перетворював тихе містечко на галасливий вулик. Альбрехт уже подумки був на цьому ярмарку. Його уява малювала прекрасну дівчину зі світлим волоссям і блакитними, як це небо, очима. Її хода була легка та граціозна...

Від емоцій, що наринули, хлопець мало не задихнувся. Він прикусив губу і підвівся з трави.

- Я обов'язково зберу багато грошей і попрошу твоєї руки! - сказав вголос Альбрехт. – Кларо!

День уже був у розпалі, і Ал побоявся, що його вже шукають. Завтра розпочинався ярмарок, треба було закінчити підготовку. Одягнувши сорочку, хлопець попрямував назад до міста. Поруч із озером було не так жарко, як біля будинків.

- Мам, чимось допомогти? – звернувся він до матері.

Темноволоса жінка, поралася біля обіднього столу, у неї вже було приготовлено кілька великих кошиків. У них вона збиралася покласти фрукти, овочі та мереживні серветки.

Мірті Шліман не було рівних у мереживоплетінні. Прибравши під хустку пасмо, що вибилося, жінка підняла один з кошиків, але він виявилася занадто важким. Тоді Альбрехт підійшов до неї і допоміг переставити решту. До вечора вони вже були готові до ярмарку.

Городяни з нетерпінням чекали на цю подію. Адже, окрім торгівлі, очікувалося багато різноманітних розваг.

- Ось і все, Альбрехт! Готово! Ю́тро підемо раніше, поки не зайняли наше місце! Відчуваю, що цього року буде особливі тарги! – усміхнулася Мірта Шліман.

Альбрехт посміхнувся. Для нього ярмарка точно стане особливою. Завтра нарешті всі його проблеми закінчаться. Щасливий хлопець подався спати.

На ранок він прокинувся найперший. До відкриття ярмарку залишалося зовсім небагато часу. Треба було поспішати. У минулі роки Альбрехт допомагав матері з підготовкою, а потім йшов по своїх справах. На самому ярмарку він ніколи не був. Але ж цей день був особливий!

Ярмарок проходив за містом, на великому полі. Навіть у таку рань вже з'їхалося дуже багато народу з найближчих сіл. Більше гостей має прибути ближче до обіду.

Альбрехт не знав, що робити. Виклавши весь товар на прилавок, він озирнувся на всі боки. Йому не хотілося проґавити Клару.

Подивившись на товар, Альбрехт вибрав найкрасивішу мереживну хустку. Він знав, що мати витратила на неї багато часу, тому поклав кілька монет.

Сховавши хустку в кишеню, Альбрехт пройшов уздовж рядів. Весь цей час він шукав поглядом юну баронесу. У місті сьогодні було мало народу, всі перебували за містом. Пройшовши порожніми вуличками, Альбрехт повернув до особняка барона. Біля нього він зустрів одного зі слуг.

– Барон із сім'єю вже приїхав? – поцікавився Альбрехт.

– Да! Они сейчас отдыхают с дороги. У вас к нему какое дело? – спитав слуга на чистому імперському. Альбрехт не дуже, але розумів державну мову Каталі. За всі ці роки він не полишав меж Рамплуру.

– Так! Тобто ні! – схаменувся Альбрехт. - Побажайте їм від мене харошего дня! – він намагався відповісти на тій же мові.

Зітхнувши, Ал подивився на будинок і пішов геть. Раптом він почув, як його хтось гукнув. Оглянувшись, Альбрехт завмер, не в змозі зробити й крок. Біля воріт свого особняка стояла білява дівчина у блакитній сукні.

Дівчина швидко підійшла до Альбрехта і привітно всміхнулася.

- Ал, это ты? Эшче мене не забув? Я Клара!

На обличчі юнака засяяла трохи ідіотська посмішка. На нього в одну мить накотила хвиля емоцій. Наскільки вона була гарна! Альбрехт міг милуватися нею цілу вічність.

- Привіт, Кларо! Як ся маєш?

– Пішли на ярмарок! - запропонувала дівчина. – Там і поговоримо! – вони неквапом вирушили за місто.

- У мне в пожондку! Недавно врацала з пансіону. Знаєш, Альбрехт, я никогда еще не видела чего-то более скучного! Але того потшебувала! – раптом дівчина зніяковіло опустила очі. – Ти ж не проти, якщо я перейду на імперську? – коли Альбрехт ствердно кивнув, дівчина вже веселіше продовжила. - Расскажи, как ты? Наверное, уже женился?

Альбрехт зніяковів від її слів.

- Ні, Кларо, я ще не знайшов собі наречену!