Розділ 6

Застрибнувши у потяг, що йшов до Харкова, Рада пішла вагонами шукати собі місце. Надворі було вже темно. Зітхнувши, дівчина притулилася головою до стіни вагона. «Уже скоро я побачу свій особняк!» - усміхнулася вона і вирішила не дивитися безцільно на пейзажі, що проносяться повз, а почитати книгу.

Пройшла година. На одній із зупинок у вагон зайшов високий хлопець із чорними, як і волосся бакенбардами. На ньому була шкіряна куртка та сонцезахисні окуляри. Він поспішив їх зняти, коли плюхнувся на лаву навпроти Ради.

Відсунувши книгу, дівчина, скривившись, подивилася на хлопця. Похитавши головою, вона знову повернулася до книги. Для неї, хай безправної, але все-таки дворянки, ця людина була огидна, як і погляд, яким він на неї дивився.

– Я тебе де-то бачив? – запитав хлопець із бакенбардами, поклавши руку на спинку лави.

- Ви помилилися! - не відриваючись від книги, відповіла Рада.

- Нет, тепер я точно уверений! Я тебе вже де-то бачив!

Прикусивши губу, Рада відклала книжку.

– Може, й бачили! Але ж я вас не знаю!

Хлопець якийсь час уважно дивився на неї, а потім розсміявся.

- Настено, це що, ти?

- Ні, ви помилились! – байдуже сказала вона.

– Насте, ето ж я, Сергей! Ми з тобой були друзями у дєтдомє! – посміхнувся хлопець.

Його мова колола їй вуха. У селищі майже всі розмовляли на суржику, але до нього вона звикла. Тут було щось інше. Можливо той пресловутий Харківський говір?! Раді заборонялося мішати мови. Після дитбудинку тітка Мері зробила все, щоб в її пам’яті відклалися лише українська та англійська.

Рада примружилася, намагаючись згадати хоч щось із свого дитинства. А й справді - до того, як в одинадцять років тітка забрала її з дитбудинку, вона жила там під ім'ям Анастасія. Тоді новонародженій Насті, напевно, жартома, хотіли дати прізвище Лісовська, бо її знайшли у лісі неподалік Змієва. І була б вона тоді Настя Лісовська. Рада дуже не любила історію про Роксолану. Особливо, коли її в дитбудинку починали нею дражнити. Мовляв, вкраде якийсь султан і житиме вона в нього в гаремі.

Згадка про тітку остаточно зіпсувала їй краплини гарного настрою.

- Сергій? Яким вітром? - усміхнулася вона, відігнавши спогади.

– Та к друзьям ездил! А ти шо тут робиш?

– Їду до Харкова, на вступ! - збрехала Рада.

Тема для розмови у них знайшлася одразу. Кожен уже давно жив у прийомній сім'ї.

- Настюха, а помниш, колись ми з тобою хотіли поженитися? – нагадав їй Сергій.

Здивувавшись, Рада прикусила губу. Зараз у неї не було жодного бажання виходити заміж за Сергія. Тим паче коли вона вже практично стояла на порозі своїх багатств. Дівчина нічого не відповіла.

Коли поїзд під'їхав до Харкова, вже зовсім стемніло.

- Ой, і що мені робити всю ніч? - засмутилася Рада, вийшовши на напівпорожній перон.

– Тобі коли до інституту йти? – поцікавився Сергій.

- Завтра вранці! – знов збрехала Рада. - Доведеться ночувати на вокзалі! - зітхнула вона, дійсно думаючи піти до зали очікування.

- Так і чо ти будеш мьорзнуть? Пішли до мене додому! Мама буде не протів. – запропонував Сергій.

- Мама?

– Ну, мене усиновіла дальня родичка! Она во мне души не чаєт! Я називаю її мамой. Ось побачиш, ти єй понравишся!

Кивнувши, Рада посміхнулася. Їй цікаво було поспілкуватись зі старим другом, з яким вона вже багато років не бачилася.

Було ще не пізно, метро не встигло закритися. Рада та Сергій за пів години дісталися його будинку. Сергій мешкав на п'ятому поверсі. Під'їзд, до якого вони зайшли, не було освітлено. Єдине, що втішило Раду – не так далеко звідси знаходився парк Горького.

Ліфт не працював, тож підніматися довелося пішки. Порившись у кишенях, Сергій дістав ключі і почав відчиняти двері. У передпокої горіло світло. Незважаючи на пізній час, хазяйка будинку ще не спала. Вона чекала сина.

- Мам, єто Настя, моя подруга із дєтдома! - сказав він, коли до передпокою увійшла його прийомна мати.

Жінці з модною хімією на голові було на вигляд років сорок-сорок п'ять. Стиснувши губи в нитку, вона дивилася на Раду.

- Очень приятно! Сергей мне никогда не расказивал о вас! – сказала жінка.

– Ми з ним уже давно не бачились! – відповіла Рада.

- Її забрала тетка семь лет назад! – додав Сергій.

- Панятно. - кинула жінка, подавшись на кухню, - Ставьте чемодан і ідитє сюда, я вас накормлю! Навєрноє, с дороги оба усталі?

Рада, знизавши плечима, пройшла за Сергієм. Як було приємно не чути неприємних промов тітки Мері! Дівчина була рада, що втекла з дому.

Наливши повні тарілки борщу, жінка сіла навпроти і продовжила пити вже холодний чай.

–  Что ти будешь делать в Харькове? – поцікавилася вона у Ради.

– Я приїхала вступати до вузу! Потрібно з'ясувати, коли іспити! - відповіла Рада, відволікаючись від їжі.