Розділ 11.

— Едріане, ти розумієш, що сюди наскочать з хвилину на хвилину? – крізь неприємний гул у вухах, до мене почав долинати знайомий чоловічий голос. - Кайрі шукає її. І лише одному Асканару відомо, що в неї на думці!

Відповіддю була знайома тиша. Я спробувала розплющити очі, але у мене не вийшло.

— Гаразд, Едріане, це вже мої проблеми. Кай я беру на себе, але не можу гарантувати поки що нічого. Вона... м'яко кажучи, не в собі після мого повернення. Краще зараз розкажи, що з Софі. Ти ж заповнив її артефакт, чи не так? Чому дівчинка знов і знов непритомніє?

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж я почула знайомий голос із хрипотою.

— У цьому вся і проблема, Харте.

— У чому саме?

— Я… Моя енергія. Вона особлива. Софі потрібний інший лікар, і якнайшвидше. Це якщо бути більш стислим. 

— Це важко зробити, Едріане, — зітхнувши, прошепотів лорд Вімс-Лорвет. - Майже жоден лікар не бажає мати з нею справу. Так само як і з тесами, вони бояться, що вона прокажена. Маячня, яку неможливо витіснити з мізків цих… ненормальних аристократів!

— Вони мають знайти когось, Харте! Або допоможи ти в такому разі, але їй потрібний лікар! - вперше я почула в голосі чоловіка неприховану злість і роздратування.

— Вона... вона вмирає?

Я навіть перестала дихати, намагаючись почути відповідь, а можливо і жорстоку правду. Але… може мені просто потрібен новий артефакт? Його, наприклад, купити набагато легше, ніж знайти лікаря, який погодився б наповнити його своєю енергією.

— Ні, але… моя енергія не може довго існувати в ній. Вдалині від мене.

—  Це як зрозуміти?

— Не питай, прошу, Харте. Це… все надто складно. Просто... їй не жити з моєю енергією. Ось і все, - роздратовано прошепотів Едріан.

— І… скільки ми маємо часу? – з ледве чутним присвистом видихнув лієс.

— Я зміг би підтримувати в ній енергію, скільки потрібно, але це нездійсненно, тому що… вона – лієса, а я – тес.

Я, нарешті, розплющила очі й піднялася з лави, на якій нещодавно вже лежала. Поглянула на чоловіків і привіталася з лордом Вімсом-Лорветом.

— Софі, як ви почуваєтеся? – стурбовано запитав лорд, зробивши кілька кроків до мене.

— Якщо ще декілька разів ми з вами зустрінемося при таких обставинах, то я, навіть, не буду знати, що думати, — іронічно посміхнулася я, згадавши скільки ж разів за наші короткі зустрічі, він встиг запитати про стан мого здоров’я. Але потім серйозніше додала: - А якщо по суті вашого питання, то я вже боюся щось говорити. Мій стан змінюється швидше, ніж я того очікую.

Я кинула погляд на Едріана, який стояв біля вітрини, і, здавалося, не зводив з мене погляду. Але мовчав.

— Нам з вами треба якнайшвидше потрапити до вас додому. Ваші рідні дуже налякані вашим зникненням, - м'яко, з турботою сказав лієс.

Я мовчки кивнула. Так, треба було повертатись. І не лише через рідних, а й… як там казав Вімс-Лорвет? Скоро сюди прибудуть констеблі? А я щиро не бажала Едріану чи будь-кому іншому проблем із поліцією.

— Ви можете йти? Може, хочете перекусити? Ви ж нічого не їли з самого ранку? Ось є смачні пиріжки. Не турбуйтеся якщо що, я вже схом'ячив пару штук.

Я подивилася на знайомий кошик і сильніше стиснула губи.

— Ні, дякую. Я не голодна.

Я встала, поправила сукню і пройшла за лордом Вімсом-Лорветом. Він відчинив мені двері, пропускаючи вперед, а я затрималася, кинувши востаннє погляд на Едріана. Цей божевільний так і стояв на одному місці, не зрушивши  ні на  крок.

Я гарячково намагалася прийняти правильне рішення чи потрібно мені зараз про щось спитати його: адже я чула розмову цих двох чоловіків! І якщо я правильно зрозуміла, то енергія Едріана в мені вичерпується досить швидко, вдалині від нього. Але неприступність, холодність і відчуженість чоловіка навела мене на думку, що він не бажає мати зі мною справи. Та й допомога лієсам – не входить до планів такого, як він.

— Доброї ночі, Едріане. І вибачте, що доставила багато клопоту, - сухо промовила я і вийшла із приміщення.

Я була здивована, побачивши на вулиці перед собою магмобіль. І хоч уже трохи стемніло, я виразно розгледіла й місцевість, де перебувала. Старі будиночки, що нахилилися в різні боки, ґрунтова дорога, жодного ліхтаря, жодної живої душі. І знову я перевела погляд на розкішний магмобіль, який так виразно контрастував з навколишнім середовищем, та до якого поспішив Вімс-Лорвет, і чемно відчинив мені дверцята.

— Дякую, - трохи розгублено промовила я.

Поки чоловік обходив мобіль, я дивилася у своє віконце, сподіваючись побачити Едріана на порозі будинку. Але тільки гірко посміхнулася від своєї наївності й, похитавши головою, відвернулася. Виглядаю якогось теса, наче свого нареченого. Зовсім з глузду з'їхала! Хіба не чула, що він сказав? Він не хоче  мати зі мною жодних справ! Мабуть, сто разів уже пошкодував за надання допомоги мені!

Вімс-Лорвет сів на переднє сидіння, вишикував маршрут і, коли магмобіль рушив, повернувся до мене.

— З вами точно все гаразд, Софі?