Розділ 10.

Мені здалося, що хтось торкнувся мого обличчя. Легкий дотик, наче пір'ячком провели. І чомусь серце забилося сильніше. Я розплющила очі й побачила чорну маску, що схилилася наді мною. У прорізах для очей я не побачила нічого, крім темряви, що лякала. Маска нахилялася все ближче та ближче. Я торкнулася її. Провела пальцями по гладкій шкірі... і зірвала маску з чоловічого обличчя. І одразу закричала від жаху.

— Лієсо?

Я розплющила очі, і зрозуміла, що все ще кричу. Я різко піднялася з твердої лави, на якій лежала, оглядаючись і важко дихаючи. І в цей же момент переді мною з'явився чоловік із мого кошмару. Він схилився наді мною, і я в ту саму мить відчула його руки на своїх плечах. Дивно, але попри кошмар, що наснився, від чоловічого дотику мені стало якось… спокійніше. Все та ж чорна маска на його обличчі, тільки ось... зараз я вперше побачила колір його очей. Сірі.

— Лієсо? Все гаразд. Це був лише сон.

Все ще не відійшовши від жаху, я оглянула з побоюванням незнайоме мені приміщення. О, боги, де це я? І котра година? Маленькі віконця  не пропускали багато світла, і здавалося, що надворі вже друга половина дня. Я кинула погляд на чоловіка та його руки, які досі м'яко масажували мої плечі.

Вловивши мій погляд, Едріан поспішив підвестися і відійти на два кроки назад. Мені одразу стало прохолодно, і я пересмикнула плечима від ознобу. Але тепер мені відкрився ширший вид на приміщення. Досить маленька, старезна, дерев'яна кімнатка. Декілька лавок, вітрина з якимись порошками та травами. З невисокої стелі звисало павутиння, і звідусіль долинав затхлий запах.

— Де це я?

— Не турбуйтесь, лієсо. Вам тут нічого не загрожує. Як тільки…

— Скільки часу я була непритомна? – різко перебила я чоловіка.

Едріан витримав паузу і відповів:

— Минуло п'ять годин.

— Скільки?

П’ять годин? Тоді я майже вгадала, що на вулиці друга половина дня. Але ж… це я стільки часу була непритомна?

— І де це ми? – повернулася я до свого першого запитання.

— Це моя лавка.

— Це… що? - не зовсім зрозуміла я його останні слова і знову озирнулася на всі боки.

Але тут несподівано пролунав тихий стукіт, і за спиною чоловіка відчинилися двері. Едріан повернувся назустріч до гості, якою виявилася худенька, невеликого росту жінка з сивим волоссям. Я з деяким жахом подивилася на її брудний, порваний одяг. А потім я побачила на її лобі чорну позначку, якою помічали всіх тесів. Ні, я не вперше бачила цю позначку, але так близько… вперше.

— Доброго дня, Едріане… ой, ти не сам… — і жінка з таким жахом подивилася на мене, немов це їй, а не мені, наснився сон про чорну маску. – Це… це лієса?

— Так, Маргарет, але тобі нема чого лякатися. Просто не підходь до неї. Ти щось хотіла? Знову захворіла Єна?

Жінка позадкувала назад до дверей, не зводячи з мене погляду. А я не зводила грізного погляду з Едріана. Що означає «просто не підходь до неї?»

— Я ж не скажений собака, щоб ви так про мене говорили, - не змогла стриматися я.

Едріан кинув на мене недоброзичливий погляд.

— Здається, лієсо, ви сильно забилися головою під час падіння і забули, в чиєму оточенні зараз перебуваєте.

— Я нічого не забула! І не збираюсь боятися тесів.

— На цю мить саме ви є загрозою для тесів, ніж навпаки. Якщо зараз сюди увірвуться констеблі – постраждають усі, хто перебуває тут, крім вас, – крізь зуби процідив Едріан, а потім м'якшим тоном, якого я ще ні разу не чула від нього, знову звернувся до гості. - Не турбуйся, вона не завдасть тобі шкоди. То чого ти прийшла до мене?

Перелякана жінка пройшла вздовж стінки, з побоюванням кидаючи на мене погляди. Але підійшовши до чоловіка, її обличчя трохи пом'якшилося і навіть стало радісним.

— Ні, Едріане, не турбуйся. З Єною все гаразд. Їй уже набагато краще. Дякую тобі за все. Ось, - я навіть не помітила, що в її руках був кошик, - це тобі Єна пиріжків напекла.

Я вперше побачила на цьому суворому обличчі, якщо так можна було назвати ту частину, що виднілася з-під маски, – посмішку. Так, ці тонкі губи розтяглися в привітній усмішці! Навіть серце якось кольнуло… може, від нового нападу?

Едріан узяв кошик і навіть зазирнув усередину.

— Дякую, Маргарет. Я дуже радий, що Єна так швидко одужує. Передай їй, що обов'язково зайду до неї, щоб віддати кошик і особисто подякувати за її турботу.

Турботу? Хто така взагалі ця Єна? І хіба це... прийнято чоловікові заходити в гості до дівчини? Так, прийнято… якщо вони заручені! Виходить, у цього теса є… наречена?

Жінка поспішила піти, кинувши наостанок в мій бік насторожений погляд. Як тільки за нею зачинилися двері, я ледве не спитала, хто ж така ця Єна? Але мене випередили.

— Це, звичайно, не вишукана їжа, але Єна пече дуже смачні пиріжки. Якщо голодні…

— Ні, дякую, - сухо відповіла я. - Це ж пекли спеціально для вас! Негарно потім брехати дівчині про її кулінарний талант.

— Не зовсім зрозумів вашу думку, лієсо, - навіть по голосу було зрозуміло, що він, слава усім богам, не зрозумів про що я!