Розділ 8.

У неділю рано вранці Кайрі, тітка Айрін і я вирушили до церкви. Як і більшість підданих королівства, ми були вірянами. Навіть мій батько був колись таким. До смерті мами ми всією сім'єю ходили щонеділі до церкви. Але потім усе змінилося. Як моя сестра не вмовляла батька піти разом із нами на службу, він відмовлявся.

 Кайрі казала, що це буде погано для нашої репутації, якщо батько остаточно перестане відвідувати церкву. Нещасний випадок, що стався з матір'ю, моя хвороба – наша сім'я змогла стримати в секреті багато фактів, але все більше вживання алкоголю батьком, його ігнорування зобов'язань, богослужінь – приховати було практично неможливо.

Ми зайняли свої місця в церкві й почали чекати на початок служби. Несподівано перед нами посіла  родина тієї дівчини, яка втратила на площі гаманець і через яку ледь не покарали Едріана. Я з деяким здивуванням відзначила про себе, що я раніше багато разів бачила лієсу Вілет, а з її сім'єю дуже дружна тітка Айрін.

Я опустила голову, не бажаючи, щоб Вілет впізнала мене, але, на жаль, дівчині дуже хотілося поговорити.

— Як ви почуваєтеся, лієсо Софія? – таким, неначе, навмисне стурбованим голосом запитала вона мене, розвернувшись на лаві в мій бік. - Я так злякалася за ваше здоров'я! Ось що роблять ці теси. Від них одні біди! Потрібно заборонити їм взагалі ходити по нашому місту.

— Дякуємо за занепокоєння, - втрутилася швиденько Кайрі, відповідаючи за мене. – Нам дуже шкода, що так сталося. Зараз Софії вже справді краще.

— Так, того дня було так спекотно! – співчутливо промовила Вілет. – Я сама ледь не зомліла в той день. А після цієї сволоти…

— Вілет! - перервала дочку її мати, докірливо подивившись на дівчину. – Ми у церкві, не забувай про це.

— Вибач, мамо. Але я продовжу. Після того, як мене ледь не обікрав і не вбив той злодій, брудний волоцюга в масці, мені довелося кілька днів пролежати в ліжку.

— Софіє, - суворо звернулася до мене тітка Айрін. - Чому ти не сказала, що тобі стало погано на вулиці? А ти, Кайрі, чому промовчала?

— Це лише невелике нездужання, - запевнила моя сестра.

— Але про це треба доповідати, Кайрі, - сердито додала графиня. – І що за інцидент був на площі?

— О, черговий тес вирішив... - і дівчина розповіла свою історію нещасної жертви. Я кинула погляд на тітку Айрін, та зі співчуттям дивилася на «бідолаху Вілет».

— Безперечно, щось треба робити з цими тесами. Від них добра не буде. Просто покидьки суспільства, - похитала головою графиня де Сантьє.

— Безперечно, щось треба робити з лієсами, які брешуть у стінах церкви, — не витримала і пирхнула я.

— Софі! - шикнула на мене Кайрі, і відразу ж на мене подивилися кілька пар очей.

— Софіє де Сантьє, — злегка вдаривши тростиною по підлозі, суворо промовила тітка Айрін, — негайно поясни свої слова!

Я вловила погляд Кайрі, подивилася на зарозуміле личко Вілет, і вирішила... перепросити й просто піти.

— Софіє, що ти робиш? - вигукнула Кайрі.

— Сядь на місце! - наказала мені тітка Айрін.

— Перепрошую, вибачте, мені треба подихати свіжим повітрям, - з легкою усмішкою промовила я і попрямувала довгим залом до виходу.

Я намагалася не обертатися, щоб не бачити ні обличчя сестри, ні тітки. Я розуміла, що мій вчинок є абсолютно недоречним, і що після початку служби я вже не зможу повернутися, але… це був мій шанс за кілька днів вперше побути однією, прогулятися врешті-решт. Я точно знала, що ніхто за мною не поженеться.

Але я раптово зупинилася, помітивши на останній лавці свого батька. Це було так несподівано, що я навіть не знала, що робити і як реагувати. Ми вважали, що він взагалі не відвідує церкву. Але він був тут… 

Я повільно підійшла і сіла біля нього. Я давно не спілкувалася з батьком. І як же давно я не сиділа поряд з ним так, як зараз… як у дитинстві. Та й останній раз, коли ми були близькі з ним... перед тим, як я втратила магію. А там ще і смерть матері… Після її похорону ми з Кай зовсім зникли з його життя. З його ініціативи. Але якщо зі старшою дочкою він ще спілкувався, то зі мною звів нанівець будь-який контакт. Кай його звинувачувала багато в чому, а я намагалася захистити… щоб отримати хоч усмішку, хоч найменшу ознаку того, що він любить мене, пам'ятає мене…

— Привіт. Я дуже рада бачити тебе тут. Можна… я посиджу з тобою?

— Ні. Я хочу побути один, – глухим голосом відповів батько, навіть не подивившись у мій бік.

Я проковтнула образу мовчки й вийшла з церкви. Тихо, спокійно, наче мене й не образили зовсім, не прогнали, не відштовхнули. Вийшовши надвір я заплющила очі від яскравого сонця, і гарячково думала як мені провести з користю цю годину усамітнення. Намагаючись заборонити своєму серцю відчувати біль, який завдав своїми словами батько.

 Почувши позаду тихий спів, я обернулася і подивилася на зачинені двері. Служба розпочалася, і за мною ніхто не погнався. Отже, можна трохи погуляти на самоті. Тільки ось… куди? На душі було якось особливо гидко сьогодні. Я знала, куди я хотіла навідатися, але настрій вже був не для такої прогулянки. Знайти Едріана – це справа, мабуть, не двох годин.