Розділ 5.

Я зачинила двері за собою і простежила за чоловіком. Едріан мовчки пройшов до середини кімнати, озираючись на всі боки так, ніби він був тут уперше.

— Сідайте, розташовуйтеся, де вам буде зручніше, - гостинно запропонувала я.

Чоловік обернувся, придивився до мене своїм темним, незрозумілим поглядом і куточки його губ скривилися. Він поставив свою сумку на підлогу, а сам сів на самотній стілець, який служив у мене більше підставкою для ніг, коли я одягала панчохи або зашнуровувала туфельки. Софу та крісло - він проігнорував. 

Упершись ліктями в коліна і зчепивши пальці рук в замок, чоловік завмер, опустивши погляд на підлогу. До чого дивний!

— Чи можна поставити кілька запитань? – спитала я.

Але чоловік ніяк не відреагував, навіть не поглянув в мій бік.

— Полюбляю слухати у відповідь тишу, - тихенько пробуркотіла собі під ніс я.

Зітхнувши, я пройшла повз чоловіка до свого ліжка. Присіла на край, і в котрий раз подивилась на Едріана. Він сидів навпроти мене, посередині кімнати, такий… мовчазний, суворий. Я не могла зрозуміти: він такий завжди чи може зараз він злиться, що приречений сидіти тут зі мною? Але незважаючи на його відстороненість, я мала до нього багато запитань. Не стримавшись, все ж таки заговорила знов:

— Як вийшло, що обдарована магією людина опинилась у низах суспільства?

Тиша. Гранітна скеля сиділа нерухомо й мовчазно.

— Ви зуміли зарядити мій артефакт силою?

Чоловік знехотя кивнув.

— Ви двічі врятували мені життя. Чому ви мовчите, Едріане? Я ставлю вам цілком невинні питання.

Здається, мене бажали повністю ігнорувати. Я в котрий раз зітхнула і похитала головою. Тіло боліло, до цього додався ще головний біль, а цей... тес вирішив проковтнути язика. Я роздратовано встала і підійшла до столу, на якому лежав «рецепт» зілля та купка незрозумілих трав.

— Не збагну, що тут написано. Розтерти чи…

Я підійшла до чоловіка та показала листок. Але він навіть це проігнорував! Зрозуміло. До нього краще не звертатися… але раптом промайнула думка. Почерк був досить гарний, жіночий…

— Ви не вмієте писати та читати? Наскільки я пам'ятаю, тесів не приймають у школи. Вас ніхто не навчав?

Тиша і порожній погляд на підлогу. Можливо, мені треба було б замовкнути, можливо, саме це від мене вимагали, але… я не бажала просто мовчати. Тим більш, я бажала дізнатися про цього чоловіка, який врятував мені життя, хоч щось!

— Можливо, вам потрібна допомога, щоб обробити рани? Ви ж не змогли уникнути покарання, адже так? Я бачила сліди крові на вашій сорочці.

Я зазвичай ніколи не плачу. Якщо мене хтось і доводить до такого стану, то зазвичай мої сльози перетворюються на гнів та злість. Захисний механізм. Нікого не розчулити у світі сльозами. Та й не хочу я в когось викликати жалість. Але зараз… сльози мимоволі виступили.

Я взяла трави, "рецепт" і мовчки пішла у ванну. І спробувала щось розтерти, відокремити… Стук в кімнату мене трохи налякав. Але потім я швидко заспокоїлась: я привчила прислугу в цьому будинку не входити до моїх покоїв без мого дозволу. А щодо батька і тітки, то вони взагалі ніколи не заходили до мене. Батькові завжди було байдуже до мене. Ми майже останнім часом не зустрічалися навіть за вечерями, а тітка Айрін полюбляла вести розмови на першому поверсі.

Вийшовши у спальню, я застала Едріана посеред кімнати. Я наказала йому сховатись у ванній, і він швидко виконав мій наказ. Відчинивши двері, побачила перед собою служницю тітки Айрін.

— Слухаю тебе, Олівіє.

— Графиня де Сантьє просить передати, що вечеря буде за півтори години й очікуються гості. А саме - ваш наречений, граф Рігхард де Вортелі, - посміхнувшись, передала послання дівчина.

—  Дякую, Оллі. Я все зрозуміла, - усміхнувшись, відповіла я.

 З самого початку знайомства тітки з моїм нареченим, я помітила в якому захваті вона від Рігхарда. Тому розуміла: піднесений настрій служниці передався  їй від господині. 

— А батько мій удома? – поцікавилася я.

— Ні, лієсо. Він поїхав ще вдень. Після... розмови з графинею, - трохи спохмурніла дівчина, намагаючись передати мені німе послання: тут був скандал.

— А… Зрозуміло. Значить, знову на вечерю не чекати, - також похмуро пробурмотіла я, кивнула Олівії та зачинила двері.

Зізнатись, не хотілося сьогодні вже нічого. Мало того, що все боліло, то ще й… просто не було настрою. Навіть не радував той факт, що за цілих два місяці я вдруге побачу Ріха. Хто б тільки міг подумати, що переїхавши до столиці, ближче до свого нареченого, з яким я була заручена чи не з пелюшок, я так рідко зустрічатимуся з ним?!

Я увійшла у ванну кімнату і застигла, спостерігаючи за тим, як чоловік діловито робить зілля. Він швидко закінчив приготування, налив у склянку води, висипав трав'яний порошок, ретельно перемішав і залишив на столі.

— Треба дати настоятися щонайменше дві години. Краще пити на ніч.

— Дякую, - відповіла я, але ми не зрушили з місця.

Побачивши у дзеркальному відображенні себе, свій легкий халат, я трохи зніяковіла. І кола під очима, і зачіска, наче ворони гніздо звили, а про неналежний для леді вигляд – я зовсім тихенько промовчу.