Розділ 3.

— Сьогодні на головних вулицях досить багатолюдно. Начебто не свято і не вихідний, - нарікала Кай. - Ще й незвично спекотно для осіннього дня! Мабуть, потрібно зайти в салон ле Воруш. Упевнена, там ми точно знайдемо відповідну сукню для балу.

Ми пройшли вже п'ять магазинів, але в жодній із них не було гідної сукні для королівського балу. Сьогодні дійсно погода видалася особливо спекотною, що викликало якийсь дискомфорт і хотілося терміново переодягнутися у щось легше і невагоміше.

Вийшовши зі знаменитого салону ле Воруш з порожніми руками, я запропонувала сестрі:

— Давай трохи відпочинемо? Дивись, он там є чудове кафе. Побалуємо себе чимось смачненьким і прохолодним.

Приречено зітхнувши, Кай погодилася. Швидко пройшовши невелику площу, ми вибрали одне з невеликої кількості вільних місць на терасі кафе та замовили по десерту.

— Вчора батько так і не повернувся? – запитала у сестри, коли над нами офіціант розкрив велику парасольку, захищаючи нас від палкого сонця.

— Повернувся, — почулася суха відповідь, і сестра вдала, що з цікавістю розглядає перехожих.

— На підпитку, - зітхнула я і знизала плечима. - Нема чого приховувати й робити таємницю з такого очевидного.

— Його поведінка може зіграти проти тебе, Софі. Сьогодні тітка Айрін мала провести з ним дуже серйозну розмову. Його поведінка та азартні ігри не тільки вже кинули тінь на нас у нашому рідному місті,  залишили нас без засобів для існування, але тепер загрожують занапастити твоє майбутнє весілля.

— Ви віддали за моє навчання майже всі наші гроші, — нагадала я сестриці. – Не варто звинувачувати у всьому лише батька…

— А ти завжди намагаєшся його захистити та виправдати, — перебила мене Кай і з докором подивилася мені в очі.

Дивно, але в нас навіть різний колір очей. У мене карі, як і в батька. А у Кай – сірі, як у мами… Сестра завжди мене порівнює з татом і всі мої спроби його виправдати зводяться лише до однієї фрази: ти вся пішла у нього.

— Зате я тепер з багажем елітних знань і без копійки за душею, - все ж таки додала я з милою усмішкою.

— Не кажи нісенітниці! Ми маємо гроші. І не малі. Ми – не безприданниці.

— Так, звичайно, для цього лише довелося продати наш родовий маєток?

— Швидше б тебе заміж віддати та жити вже зі спокійною душею, - видихнула Кай і похитала головою.

— О, Кай, я навіть не знаю тепер хто заміж вийде першою, – широко посміхнулася я, нагадавши про вчорашню розмову за вечерею. Я уважно прослідкувала за сестрою, за її реакцією... чи варто краще сказати за відсутністю будь-якої реакції. 

Нам принесли вершковий крем з горішками, і я повільно, розтягуючи задоволення, почала насолоджуватися ласощами.

— Доброго дня, леді!

Я підвела очі і побачила перед собою незнайомця. Завмерши на мить з ложкою в роті, я не могла відвести погляду від чоловіка. Який же він привабливий!

— Доброго дня, - перша привіталася я, нарешті, прийшовши до тями та поклавши ложку на стіл.

Кинувши швидкий погляд на сестру, яка, здавалося, стала білішою за свою ажурну білу блузу, я знову зацікавлено подивилася на чоловіка, що стояв перед нами. Він здавалося б також невідривно дивився на Кай, як я - на нього.

— Доброго дня, лієс Вімс-Лорвет, - нарешті почула я голос сестри біля себе.

— Дозвольте сісти?

Блакитноокий чоловік, з приємною усмішкою та ямочками на щоках, був чарівно гарний. На вигляд чоловіку було трішки більше за тридцять років. Правда… одяг був дивним. Не такий модний, як у всіх молодих лордів. Я б навіть сказала, що дуже старомодний, але чистий та охайний. І взагалі, чоловік мав таку магнетичну дію, що в принципі, той одяг і не відігравав жодної ролі.

Не чекаючи дозволу Кай, чоловік відсунув кований стільчик і сів навпроти нас.

— Не бажаєте, представити мене своїй сестрі, графиня де Сантьє?

— Софія, це лієс Вімс-Лорвет. Ми вчились разом.

Кай довелося покинути Академію через смерть матері. Вона провчилася лише два роки. Сестра мало розповідала про той час і своє навчання. Я розуміла, що їй довелося пожертвувати своєю освітою заради мене, як і особистим життям. Може, тому вона ніколи не торкалася теми Академії, бажаючи не завдавати собі болю спогадами?

— Радий знайомству, Софі, - невимушено промовив чоловік, підморгнувши мені.

— Взаємно. Моя сестра ніколи не згадувала про вас. Ви навчалися в одній групі? - уточнила я.

— Що вам потрібно, лієсе? Ми не бачилися понад десяти років, якщо я не помиляюся. Ваша присутність тут лише принижує нас з Софі. В принципі, як і раніше, ваша присутність поряд з леді є недопустимою. Ви, як були бастардом, так і залишилися. Навіть якщо вам вдалося закінчити Академію з вищим дипломом.

— Ми не бачилися одинадцять років і чотири місяці, якщо бути точними. До... вчорашнього дня... було так.

Я сіла зручніше, і почала з цікавістю спостерігати за тим, як моя тиха і завжди врівноважена сестричка зараз метала блискавки в цього однокурсника.