-Молодість-

Як я тільки переїхав до нового міста, мене зацікавила тріщина на стелі, просто над моїм ліжком. Я проходився по ній поглядом, шукав сенс її таємниць. Він відкрився коли стеля обвалилася, поки я був на заняттях.

Так далеко. Скільки б всього не пережив, з часом це здається дріб’язком. І от я йду по Києву. Місто казок із позолоченими палацами, котрі скриваються під клубами диму від цигарок та вейпів. Від цього мене часом нудить. Але вчуся з цим жити, так як майже всі в нашому університеті курять. Мабуть бо важко створювати ілюзії.

Справді, вже й хмари не відрізнити від тієї куряви. Так піднімеш голову – пролетить кілька синіх китів та й скриються за тучою, чи подобою туч. І ти ховаєшся під землею, стоїш в черзі, плавно переступаючи, мріючи просковзнути повз цих ритмічних бовванів, аби побігти по переходу в метро. І коли всі притиснулися до неможливості, мені відкривається  в них Людяність, із їх історіями, кольорами, посмішками та очами.

Я збираю ці історії, обтесую і вирізьблюю. А далі починаю малювати, доки не створюю мультфільм. Хоча в результаті ви можете побачити все не так як було насправді, але те що бачив я. І університет зібрав нас усіх таких, хто побачить китів у небі.

В теперішньому, я часом звертаюся до Катерини. Я можу не їхати до Полтави, але іти непротоптаною лісовою галявиною, порослими кропивою рейками, закинутим парком чи забутою всіма вулицею. І завжди вийду до тих дерев-незнайомців що розступляться і вкажуть на розбиту хату.

Найцікавіші історії приходять до мене від Катрини. Вона розповідає їх тихо, аби не розбудити інших лебедів, котрі прилітають до неї. Зараз тіло її зсохлося, бо лише літня жінка може керувати зграєю таких диких створінь. Але ми раді слугувати її словам.

Так далеко і так близько ми з нею сидимо під нашими розваленими дахами. І спілкуємося. В результаті цих бесід на світ з’являються нові гуси-лебеді, котрі махають крилами в моїх ілюзорних фільмах.