-Юність-

Той хлопець що стоїть поряд з останньою партою і замикає свій стан у чорний корсет. Так, з фізкультури ми перевдягалися в класі. І так, я не соромлюся корсету, хоча ніколи не думав що буду його носити. Він давав простір для моєї маленької акторської гри: обтягнути криву грудну клітку, перетягнути ремені, закріпити. Все зробити повільно, рішуче. Сексуально. Так, як ніде в звичайному житті я не матиму змоги зробити.

А потім, під футболкою, там де лопатки, будуть стирчати два горбика – залізні прути, котрі допомагають моєму хребту залишатися прямим. Я називатиму їх своїми складеними крильми. Колись, коли я ще часто навідувався до мого світу в прабабусі, вважав себе янголом дитинства. Тепер мені імпонує інший янгол. Та і в село я рідко приїжджаю. Бо зараз мій світ тут, у Полтаві.

Доречі, треба поспішати. Сьогодні ми маємо зустрітися з Настюхою. І вона – одна з причин, чому я більше перебуваю в місті. Ми познайомилися в кіношному гуртку для дітей. Там я знайшов взагалі-то більшість друзів. Але, перед усім – себе. Мої сільські приятелі занадто швидко дорослішали. І кожен раз, коли я повертався до них з міста– я потрапляв до капкану.

Нас  з ними колись пов’язував цілий уявний світ, що для них зник, розсипався подібно попелу. А також Катруся.. котра теж зникла. Але іноді я натикався на її безмежний погляд. Ось наприклад саме тут. Просто біля головного шкільного входу, де я зараз проходжу як і тоді проходив. Я не міг зрозуміти з яким почуттям вона дивиться, а може вона більше й не вміє почувати? Порожній погляд, просто націлений в мої очі, як в єдиний шлях до самого серця. То була мабуть одна мить, що здалася довшою коли час перестав існувати. Вона нахилилася вперед, наче хотіла щось сказати, але я вже без тями летів від неї, кожним міліметром шкіри відчуваючи асфальт на який я падав. І далі час знову пішов у звичному руслі, різко, наче хтось знову вбив тишу навколо мене. Тому я зазвичай шукаю запасні виходи із школи, через давно забуті сходи або спортивний зал.

І на порозі нашої квартирки мене зустрічає котик. Мати завжди боялася котиків. Але вона і впустила його до дому, коли три дні мале кричало під дверима нашої квартири. Зараз воно кричить в середині. І давно вже не мале. Тепер це мій братик. І в такі моменти як зараз, коли вибило світло в усьому районі, я розумію що ми з ним команда. Тож, поки сонце ще тримає осторонь темряву, не дає їй вибратися з кутків, з.. ванної.. я маю час щоб позбирати свічі, ароматичні, церковні, декоративні – все живе світло що може нас врятувати.

І дім проковтує морок. Досконалою чорною лінією огортує стіни. Надає сили моїй танцюючій сатироподібній тіні. Але я біжу, шукаю мого компаньйона. Хапаю його, сонного, не розуміючого що скоро буде пізно. Озираюся на ванну кімнату завмираючи на мить і захлопую двері. Тепер ми заточені в цьому мережеві вогників. Чому я так остерігаюся ванної?

Складне питання. Але, поки прийде Настя, я встигну оповісти. Це чорне серце нашого будинку. Маленька кімнатка із синіми сповзаючими, наче хотять втекти, шпалерами. З самою ванною, під якою найбільше згущуються тіні. Із дзеркалом, котре бачило забагато. Та з вентиляцією. В яку я завжди поринаю зором коли лежу поглинутий водою і часом, відчуваючи сором, прикриваюся. Іноді здається що хтось чужий спостерігає звідтіля і поглядом розповідає про страшні речі. Певно, він насолоджується коли я згоджуюся з його темними порадами.

І хоча вже давно я слухаю ангелів котрі перемовляються в шумі водяного напору, їх шопіт не прорізає тьму, а лише існує як дивний прояв. Іноді вони змінювали перемовини співом від якого бриніло та подзвенькувало дзеркало. Мама відмовилася приймати моє ствердження що спів існує. І коли я спитав «Чого не можливо мені повірити?» вона відповіла що небезпечніше згодитися з тим що в домі є щось непідвласне нам, ніж забути це непідвласне.

Чимось запахло. Якийсь сторонній аромат вбився в танок інших екзотичних духів, що снують в повітрі. Обоже, це ж Томас підпалив собі вуса, а зараз сидить і спокійно дивиться на мене, поки вони закручуються від вогника що пробігає по ним. Тепер кілька років, коли я буду дивитися на його писок згадуватиметься цей вечір, коли я вперше в житті тушив вуса найспокійнішому котові.

З Настьою ми могли ділитися буквально усім. Звичайно не по телефону, бо ми були впевнені що нас прослуховують. Та не в домі. Бо стіни мають вуха. Лісовики та мерці, відьми та демони – уявний світ дорослішав з нами. Ми досліджували усе разом. Вона не знала лише про Катрусю. Як і я.. хоча тоді вже відчував що десь в глибині підсвідомості, на кістках, закарбовані якісь речі, котрих мені не дано пам’ятати, можливо заради того, аби було легше жити? Згадка оживала лише коли ми зустрічалися з Катриною поглядом. Як тоді, в день пам’яті Полтавської битви. Коли усе місто злилося на поле, де проходив той стародавній бій, аби подивитися на живих привидів – реконструкцію, котру я бачив лише деталями – звуки гармат та маршів, крики вояків, перемовини глядачів за чиїми спинами виднілося лише небо, забруднені руки, зброя. Ми сиділи в машині, бо затора впіймала нас в свою пастку. Десь над нами чувся свист пролітаючих ядер. І коли я озирався навколо, мене вхопив погляд з машини навпроти. Дівчаче обличчя, вогники-очі. Наступна перед нами машина! Це не могло бути так близько, заточені в ці коробочки, ми були наче рибки, котрі позирали одне на одного, відчуваючи як закінчується повітря. Ми були не близько і не далеко. Гармати стрельнули. Із вікна вибилося лебедине крило. І я втратив свідомість. Як на шкільному подвір’ї.

Стіни будинків розтерлися. Тепер вікна це зорі на чорному простирадлі неба та силуетів. Ми ідемо нічною Полтавою і все навкруги застережує, попереджає про небезпеку. Що місяця нам пишуть в газетах що якийсь маніяк орудує в місті. Така вже Полтава. І ми з Настюхою виходимо поночі, щоб розкрити таємниці, котрі говорять лише на самоті. Як зараз – мешканці поховалися по хатах і дрібна негура поповзла по лабіринту будівель та дворів. На вулиці не може зараз бути хтось при своєму розумі. Так і є. Лише я, Настя та та персона в капюшоні, котра йде просто за нами. Ми вже його помітили, перешепнулися, розлили екстрим по тілу і заходячи за поворот починаємо бігти. І він також  зривається.