Глава 4. Пошуки вбивці

— Чорт, це мама, — простогнала я, дивлячись на телефон.

Виявляється, вона вже і не перший раз мені дзвонила.

Ден подивився на мене, на годинник, витягнув у мене з рук ручку і сказав:

— Тобі час додому. Я проведу, будемо за хвилину.

— Ні, ми ж ще не, — я подивилася на гору почерканих листків довкола, але хлопець перебив:

— За ніч нічого не трапиться, а тобі треба відпочити. Кажи, що зараз будеш.

Ая згідно кивнула, а я здалася і відповіла мамі, що вже майже вдома. Тоді сфотографувала усі наші записи, обмінялася з обома контактами й Ден взяв мене за руку.

— Боїшся?

Я прислухалася до себе, згадала перенесення тінями вдень і впевнено похитала головою. Було цікаво знову відчути це, коли це вже не несподіванка.

Вжууууух. Вже за мить ми стояли перед моїм підʼїздом. Ден відпустив мою руку, а я озирнулася і засміялася.

— Круто! Що б я так вміла! Можна і мені якось ліцензію отримати?

— Не знаю. Давай спершу з Настею розберемося.

Усміхатися мені перехотілося. Ми швидко попрощалися і я побігла додому, де мама тут же влаштувала допит. 

— Аа… Я… була… — про пояснення точно варто було подумати раніше! — розумієш, з хлопцем познайомилася… пробач, що не відповідала.

— З хлопцем? — мама усміхнулася. — Симпатичним?

— Так, — одразу ж відповіла я, а тоді почервоніла, розуміючи, що Ден мені справді подобався.

На щастя, мама повірила. Версії, наближені до правди, завжди добре працюють. Як тільки я подумала про це, одразу ж згадала про Настю та на ходу дістала телефон. Але коли я зайшла у кімнату та увімкнула світло, то ледь не впустила його від несподіванки.

— Ден!

— Та тихо ти, — він усміхнувся, — то я симпатичний?

— Ти що підслуховував? — пошепки обурилася я, ще більше червоніючи. — Я думала, ти додому пішов.

— Хотів дещо перевірити, — він підійшов до мене, а я відчула, як серце починає битися швидше.

— І що ж?

— Ось це, — Ден легко забрав у мене з рук телефон, незадоволено подивився на фотографії наших заміток і заблокував. — Спати лягай.

— Ей, що ти? Віддай!

— Зранку віддам.

— Яке зранку? Ден!

Я спробувала забрати телефон, але він підняв руку з ним, так що я не могла дотягнутися.

— Ден! — ще більше обурилася я.

Та куди там! Він сховав телефон собі у кишеню і вже серйозно сказав:

— Аліно, ніч — це мій час. Тому ти мені дуже потрібна вдень. З цим продовжимо завтра, а зараз відпочинь, добре?

Це я вже знала. Вдень куди менше тіней. А ще не всюди виходить пересуватися з тіні в тінь, бо ж вони не дістають одна до одної. Тому дорогою я його і помічала, вдень він був більше схожий на звичайну людину.

— Добре, — нехотя погодилася я. — Віддай, я не буду… Ти… будеш біля Насті?

— Перевірю, чи вона вже спить.

— Напиши мені.

Ден кинув і таки віддав мені телефон, а тоді побажав доброї ночі й зник. І хоча була думка, та все ж я пішла в душ, а після його повідомлення, що з подругою все добре, лягла спати. І, як не дивно, в сон провалилася майже одразу.

За наступний тиждень Дена з Аєю месенджер почав мені видавати першими в рекомендаціях. А мені почало здаватися, що з ними я спілкуюся ледь не більше, ніж з Настею. І ще я зрозуміла, наскільки насправді їхня робота була складною, але як обидвоє хвилювалися і робили все можливе.

Будинок Насті, її батьків та сусідів Ая перевірила ще до нашого знайомства. Тому лишати Настю вдома ми не боялися, знали, що там з нею все в порядку. Вдень Ден завжди був десь поруч. Один раз, коли так випало, що ми з Настею разом обідали, навіть повідомленням побажав мені смачного. Така постійна присутність і опіка нами обома завжди змушувала усміхатися. У відповідь я просила Аю прослідкувати і його теж нагодувати.

Одногрупників Насті, а вчилися ми не разом, вона вивчала біотехнології, Ая теж перевірила ще до нашого знайомства. Я ж перевірила їхню «базу» та додала кількох, які певно хворіли чи прогулювали, коли вона дивилася. Їх теж перевірили. Як і усіх викладачів. Друзів і знайомих, список яких я вимучувала і кілька днів зранку додавала когось знайомого.

Влада, звісно, теж перевірили. Хоча я не думала, що він може щось зробити. Для мене він виглядав безхребетним, тільки й міг що словами маніпулювати Настею. Після того, як привʼязав її до себе, зробив вразливою. А на мене він навіть голос підняти не міг, тому й пробував її налаштувати проти.

Ая оцінила Влада як «темніше середнього», але нездатного на вбивство. З тих, кого ми пропрацювали, він був найгіршим в оточенні Насті, бо всіх інших Ая характеризувала як «сіреньких» або «нормальних», «каплю темнуватих» та «майже світлих». Але причиною мав стати й не він.

Контакти не з університету перевіряли переважно вночі. Спочатку я страждала й складали список де Настя буває, потім намагалася визначити всіх людей звідти, тоді ми шукали їх в соцмережах і знаходили адреси, а вночі Ден з Аєю їх перевіряли. 

У кращому випадку, бо це працювало менш як з половиною. А двічі було, що, наприклад, в танцювальну студію Ден змотався вдень, поки Настя була в університеті і я на перервах приглядала за нею, сфотографував там усіх та знайшов документи, звідки взяли їхні адреси. І вже по них вночі з Аєю дивилися.

Списки контактів і гілки всіх потенційних ситуацій ставали все більш розгалуженими, а ми так нічого і не знаходили. Я доходила ледь не до відчаю, коли дивилася на це все й розуміла, що не знаю, куди рухатися. Здавалося, ми перерили усе її життя. Не мільйони ж у людей близьких контактів. 

Виходило, що проблема не серед близьких… а отут це вже було поле, яке не обмежувалося нічим. Ми ж не могли перевірити весь Київ?! Ден і так недосипав, мотаючись спочатку за нами, а тоді ввечері з Аєю. Я в цей час переписувалася з Настею і шукала в соцмережах хоча б якісь нові ниточки, що ж ми пропустили. Ая днями почала перевіряти будинки довкола або інших людей в університеті, ввечері контакти з Деном, а вночі намагалася «налаштуватися» на Настю і краще відчувати її на відстані.