Глава 3. Ліцензія на магію

— Гаразд, давайте ще раз, — я почала вкладати все у голові. — Існує магія. Але її просто так не дають, бо почнеться хаос і всякі жахастики. Треба отримати ліцензію, що доволі складна занудна річ, де вас вчили, що нічого не можна і треба бути відповідальними. І у вас двох тепер є ліцензія B2 на магію загальнопобутового рівня.

Вони кинули і я продовжила.

— Крім якихось базових штук на кшталт закипʼятити воду Ден може ходити тінями й переносити інших, а, — я замʼялася на мить, бо надто сценічне імʼя, яким вона чомусь хотіла називатися, було незвичним, — Ая бачить суть людей, темні вони чи світлі. І щось як доля, якщо там щось хороше чи навпаки погане нависає. І так вона побачила, що Настя помре насильницькою смертю, але коли і як не зрозуміло.

— Скоро, — тихо заперечила Ая, — точно не знаю, але це не питання місяців.

— Скоро помре, — похмуро повторила я. — І ви тепер намагаєтеся зрозуміти, хто її вбʼє. І запобігти цьому. А займаєтеся ви цим, бо після отримання ліцензії й тренувань по магії ви маєте два роки відпрацювати на благо людства, щоб відчути свою силу, зрозуміти відповідальність і знову все таке, щоб ви загалом не стали злодіями з магією. І якщо ви пройдете ці два роки, то вам ліцензії остаточно затвердять.

— Щось на кшталт того, — кивнув Денис. — Але це почалося тільки з нами, раніше не відпрацьовували.

— Так, так, так, — я махнула рукою. — Раніше це зберігали у таємниці й ліцензію могли отримувати тільки родини, які знали про це. Зараз думають розширювати й давати вже магію більшій кількості, а на вас тестують, як відбирати й навчати, щоб точно були адекватні й світ не покотився до чортів. Це я зрозуміла. Ви мені от що скажіть… а можна когось… більш досвідченого на цю справу попросити?

Ден з Аєю нахмурилися, а в поглядах зʼявилася неприязнь, ніби я образила їх. Що так і було, але:

— Ви самі сказали, що мова йде про життя. Це серйозно. А ви… тільки отримали ці ліцензії.

І по тому, що я поки бачила, у мене виникали сумніви у їхній професійності. Що б це не значило насправді. Насторожувало загалом, що рятувати життя моєї подруги має дівчина, яка розридалася перед нею, та хлопець, якого я (звичайна студентка!) помітила на слідкуванні.

— Тобто нам можна тільки несерйозним займатися? — трохи зло перепитав Денис.

— Це не час мірятися, кому що можна чи ні. Це моя подруга! Я не хочу, щоб вона померла, якщо ви себе переоцінюєте!

Очі хлопця буквально почорніли, навіть білки. Це було настільки раптово і моторошно, що я ахнула і сіпнулася назад на стільці. А він раптом зник. Це теж шокувало, але вже було звичнішим і не таким страшним, тому я аж видихнула.

— Даремно ти так з Деном, — тихо сказала Ая. — Я… знаю, що ти можеш думати про мене. Але ти не розумієш. Це було дуже важко, я ще ніколи такого не бачила… це просто жахливо… Але Ден цього не заслужив. Він ледь не цілодобово біля неї.

Її плечі були згорблені, ще й ледь здригнулися, коли вона говорила про побачене у Насті, а руками міцно обхопила чашку. Я і сама почала відчувати вину, що була надто різкою. Слова Аї й те, як я бачила, їй було боляче й важко, зробили тільки гірше. Я закрила обличчя руками, зітхнула, а тоді подивилася на неї:

— Пробач. Я не хотіла вас образити, просто… 

— Я розумію, — так само тихо відгукнулася вона. — Але ми робимо усе, що можемо.

— Вас же всього двоє. Це ж і вам важко.

— Інших немає. Ця служба зʼявилася тільки з нами. А нас, «тестових», взагалі мало. І всі на завданнях.

Я подумки застогнала. Тепер мене розривало і хвилювання за подругу, і ще сильніше відчуття провини, що я на них гримнула. 

Їм же справді й самим важко. Це якби я тільки отримала права і тут же треба було гнати в горах сто двадцять, бо на задньому сидінні хтось стікає кровʼю і йому треба до лікарні. Ти ще і сам не маєш впевненості, але тут ще й відповідальність за життя. І допомогти можеш лише ти.

І вони хочуть допомогти, а я… 

— Пробач, — ще раз тихо попросила я.

Ая кивнула і навіть усміхнулася кутиками вуст.

— А що… з ним?

— Тіні емоцій, — вона помовчала, а тоді додала. — Думаю, він у себе. Другі двері по коридору.

Я вдячно кивнула і встала, а Ая усміхнулася вже ширше. Між собою ми розібралися. Що ж… Ден.

Я постукала у двері, і хоча відповіді не було, все одно повільно відчинила їх і невпевнено зазирнула.

— Денисе? 

І здивовано завмерла, дивлячись на те, як хлопець стоїть на одній руці. Навіть заготовлену в коридорі фразу забула, так мовчки й стояла, поки він опустив другу руку на підлогу і вже з рівної стійки став на ноги.

— Я… — нарешті відмерла. — Не хотіла. Просто я хвилююся. Пробач. Настя моя подруга і… 

З кожним словом я відчувала, як до горла підступають сльози. Мені здавалося, що я трималася, поки вони розповідали. Але не так то просто сприйняти, коли тобі кажуть, що близька людина помре. Я не пускала це розуміння, виставила оболонку, від якої воно рикошетило, але воно змогло її зламати й пробивалося до мене.

Я замовкла, бо відчувала, що в будь-якому наступному слові буде чутно сльози. Через це Ден подивився на мене, а тоді його погляд помʼякшився, він підійшов і підбадьорливо поклав руку на плече.

— Все буде добре.

— Так, — прошепотіла я. — Пробач.

— Я розумію. Все в порядку.

Я несміливо усміхнулася, Ден також, від чого стало легше. Він трохи стиснув моє плече і забрав руку, а я одразу відчула ніяковість, що він так близько і взагалі змушений мене заспокоювати. Одразу ж захотілося на щось відволікти (і відволіктися), і я сказала перше, що спало на думку:

— Мені здавалося, у тебе в кімнаті мають бути штори й вона завжди півтемна.

— Вдома так і є, — хмикнув Ден.

— А це?

— Служба винайняла, щоб ми обоє біля вас були.

— Аааа… Обоє? То ви не живете разом? — здивувалася я.

— Ми лиш напарники, — відповів Ден, що чомусь мене порадувало. — Ходімо.