2.2

— Що?

— Не знаю, що з тобою робити, — чесно сказав він. — Не заважай, гаразд? Я не можу сказати, але поганого не зроблю.

— І я маю повірити на слово? — знову фиркнула я. — Ти хоч уявляєш, як це виглядає і звучить?

— Подруга така важлива для тебе?

— Звісно!

Він ще раз зміряв мене задумливим поглядом, а тоді різко перемінив настрій і махнув рукою:

— Гаразд. Ходімо.

— Куди?

— Поговоримо в іншому місці.

— Нікуди я з тобою не піду! — я схрестила руки на грудях.

Не настільки ж я відбита, справді. Йти з незнайомцем, який слідкував за подругою, невідомо куди. Від Влада він чи ні — ще невідомо, що гірше. 

— Тобто ти готова була йти за мною, а зі мною вже не можеш? — у його очах зʼявилися смішинки.

— Так! — впевнено заявила я. — Я з незнайомцями невідомо куди не ходжу.

— Денис, — представився він. — Тепер можемо?

— Ні.

— Відправ комусь геолокацію.

— Це не працює, якщо ти знаєш, що я це зробила.

— Чому?

— Бо телефон можна забрати й викинути?

— Блін… Тут нікого немає. Якби я хотів тобі щось зробити, я б зробив це тут, окей? Тому або ти зараз йдеш зі мною, дізнаєшся що хочеш і допомагаєш подрузі, або будеш весь час через мене хвилюватися і заважати, що може для неї погано закінчитися.

Від такого я прифігіла. Погано закінчитися? Це що значить? Але в чому хлопець мав рацію, це що якщо зараз я не отримаю нормальних пояснень, то в наступні дні зʼїм себе хвилюванням і підозрами. Тому варто ризикнути. А якщо він від Влада, то я одразу тому все і поясню. Не соромлячись у виразах.

— Я хочу знати куди.

— В наш штаб. Тут недалеко.

— Який ще штаб? — фиркнула я.

— Побачиш, — Денис навіть не усміхнувся. — Ідемо?

Я невизначено повела плечем, але таки зробила крок вперед. Коли вийшли з двора школи на нормальну вулицю, одразу дістала телефон і полізла завантажувати застосунок.

— Все ж має сенс, навіть якщо знаю? — з усмішкою запитав хлопець.

Я невизначено мугикнула. Він не зазирав в екран, а тому пояснювати, що я не геолокацію надсилаю, а завантажую тривожну кнопку, не стала. 

Я чула раніше про таке, що можна однією кнопкою викликати на допомогу приватні охоронні служби. Раніше не користувалася, бо це було платно. Але зараз було не шкода заплатити двісті гривень, щоб знати, що у випадку небезпеки я можу швидко покликати на допомогу.

— То що значить «погано закінчитися»? — запитала, коли перевірила, що застосунок активний.

— Почекай кілька хвилин, — відмовився Денис, але все ще з усмішкою і це звучало мʼяко.

— Ти ж збирався мені розказати.

— Розкажу, але це не те, про що можна говорити на вулиці.

— І про що ж ти можеш говорити на вулиці? — тепер вже я запитувала насмішкувато.

Хлопець усміхнувся, якийсь час мовчав, а тоді скосив на мене погляд:

— Ти смілива дівчина.

Я не одразу знайшла що відповісти, а ще точно почервоніла. Таке було приємно чути, хоча, враховуючи ситуацію, ця фраза могла мати різні змісти й була хорошим приводом сильніше хвилюватися.

Денис йшов спокійно й усміхався, а мене чомусь це заспокоювало. А ще телефон з тривожною кнопкою, який я стиснула у кишені кофти.

— Прийшли, — тим часом він кивнув на звичайний житловий будинок.

І сміливість у мене одразу пропала. Житловий будинок… Квартира? Чия? Куди я йду і що я роблю? Я ще на автоматі, стискаючи телефон і вмовляючи себе його фразою, підійшла до дверей підʼїзду, але коли він відчинив їх і притримав переді мною, зупинилася. 

Ми так стояли з пів хвилини. Спочатку я тупо дивилася у напівтемний підʼїзд, тоді перевела погляд на хлопця. І зрозуміла, що я точно нікуди не піду. З кнопками чи без кнопок.

Денис вдивився в моє обличчя, озирнувся довкола й тоді різко потягнув мене за руку. Не встигла я навіть пискнути, як опинилася у тіні підʼїзду й одразу втратила орієнтацію у просторі. Було відчуття руху, але при цьому не могла сказати, я йду, біжу, якось їду чи лечу. Очі не бачили нічого крім чорноти, а звуки мов відрізало. Я навіть не відчувала рук.

Якусь мить мені здавалося, що все завмерло, за яку я встигла подумати у сто разів швидше за звичне і це все відчути, а тоді ніби за мить пролетіла усі станції метро і знову стояла на ногах.

Це було перше, що я відчула, а тоді руки таки сіпнулися до очей, вух, смикано обмацали усе обличчя.

— Пробач, — почула я голос Дениса, — але це усе пришвидшить.

Я побачила білу стіну й телевізор, що точно не було вулицею. Одразу закрутила головою, а руки обмацали плечі. Їхні рухи вже були менш нервові, потроху я розуміла, що своє тіло знову відчуваю нормально.

— Ден? — в коридор визирнула дівчина й завмерла, побачивши мене, — Оу!

— Ти! — вдруге за сьогодні шоковано сказала я.

Це була вона. Та дівчина, у якої почалася істерика при погляді на Настю.

— Вона буде нам допомагати, — сказав Денис їй. — Сподіваюся.

— Що тут відбувається? — розгублено пробурмотіла я.

Руками я так і обхоплювала себе, хоча вже не хотілося нервово мацати ними усе тіло. Але те, що тільки що я стояла перед підʼїздом, а зараз всередині якоїсь квартири, лякало. Ще і збіги з цими двома… 

— Я переніс тебе тінями. Магія існує. Твоя подруга може померти. Тепер пропустімо фазу недовіри й страхів і одразу сядеш послухаєш, домовилися?

Я нервово ковтнула і навіть відчула, як блідну, а погляд скакав з одного на іншу. Що? Сенс слів ніби долітав і вкладався, але інші думки його тут же видавлювали з моєї голови. Магія? Померти? Я тільки що стояла не тут.

— Ден! — обурено вигукнула дівчина.

Він подивився на мене й нахмурився, але тоді повільно підійняв руки перед собою і куди мʼякішим голосом сказав:

— Ти все ще в безпеці. Все в порядку. Ми у квартирі на третьому поверсі. Хочеш визирнути назовні? Ми ось там стояли, — він хитнув головою у сторону вікна.