Глава 2. Хлопець з тіней

Флешбеки ми ловили дні два. Коли спускалися в метро після університету, хоч то й трапилося на іншій станції, воно згадувалося. Постать дівчини зʼявлялася перед очима, як вона згинається навпіл через ридання. Здавалося, що ось ці люди довкола зараз впізнають нас. Якщо хтось дивився, то це точно він або вона памʼятає, що ми були поруч, що це перед нами дивна дівчина розплакалася. Зараз підійдуть і… 

Ми про це не говорили, але по тому, як вже на ескалаторі погляд Насті вдивлявся вперед і як вона інколи відверталася від людей, я розуміла, що відчуває те саме. 

Та за кілька днів це вирівнялося. Подумаєш, всяке трапляється. Тим паче Настя вирішила таки піти від Влада і тепер була своєю звичайною, а тобто адекватною та веселою, версією. 

Вона не переказувала мені багато, не хотіла про нього говорити. Тільки сказала, що він перепрошував і надіслав їй квіти. Ну звісно, добре що в ноги не кидався цілувати, поки вона не передумає! Та Настя вирішила, що не повернеться, а я в цьому її на сто відсотків підтримувала.

Поки чекала її з пари, нагуглила багато цікавого про програму наставництва для дітей з сиротинців. Мені, звісно, рано, але… може це воно? 

— А там є якісь обмеження? — уточнила Настя.

— Ем, ні. Здається. Тобто медичне щось, не бути на обліку в наркодиспансері. Щось таке.

— То чому рано?

— А що я зможу дитині дати? — фиркнула я. — Розповісти, як вступити в КПІ? Це поки все, що я зробила.

— Так, а якщо вона ще маленька? Не роботу ж вчити шукати. А ти можеш звертати увагу на її інтереси, десь допомагати, визначити, яка б спеціальність була цікава.

— Угу, а сама я не впевнена, що соцробота — це моє, — буркнула я.

— І тому ти додатково читаєш про наставництво для сиріт? Аліно, не загинай. Тобі ж подобається.

— Не знаю… я хочу допомагати людям, але…

Настя з розумінням кивнула і більше тему не розкручувала. Ми якраз спустилися на станцію. І хоча ні вчора, ні зранку, я вже не згадувала про ту подію, та щось почало муляти. 

У вагоні я сперлася на стіну і мовчки оглядала усіх довкола. Настя не хотіла мене чіпати, певно думала, що я міркую над майбутнім. Воно й на краще. Пояснювати їй, що мене хвилює, не хотілося. Я поки й сама не знала. 

Причини я так і не знайшла, а тому на Дніпрі, як поїзд не так шумів, ми почали говорити про університет, батьків і нісенітниці. Аж поки на мості на Русанівку Настя не кивнула на воду, над якою після дощу виднілася веселка:

— Диви, як гарно! Сфоткаєш?

— Звісно.

Я усміхнулася і взяла її телефон, аж раптом краєм ока помітила підозрілу чорну пляму й різко повернула голову.

— Що там?

— Не знаю… — я придивилася до дерев та будинку поодаль і похитала головою. — Здалося. Крок ліворуч зроби.

Поки я фоткала Настю, все намагалася зрозуміти, що мені здалося підозрілим. Найбільш дивним виходило, що я бачила когось у чорному, але коли повернулася його не було. Але чому здалося, що той в чорному, якщо він там був, підозрілий?

Настя про щось розповідала, я підтакувала, а сама кілька разів озиралася. Десь присіла шнурівки завʼязати, десь ми смітник пройшли й тут я «згадала» і різко повернулася туди викинути чек з кишені, перед переходами дуже широко «оглядала дорогу». І з кожним разом хвилювання тільки наростало, бо краєм ока я ніби помічала постать у чорному, але там нікого не було.

І все ж я не могла заспокоїтися. Надто це було підозрілим. Мені ж ніколи нічого не ввижалося… це ж не може бути Влад?

Спочатку я подумала провести Настю, бо я жила на кілька будинків ближче, але тоді відмовилася від ідеї. Натомість я швидко піднялася сходами у підʼїзді й визирнула з вікна на другому поверсі. І ледь не підстрибнула, коли побачила хлопця у чорному, який пройшов повз за Настею.

Невже мені не здалося? Але це не Влад… 

Багато думати часу не було, якщо я хотіла переконатися, чи справді він йшов за нами. Я збігла сходами, а тоді пішла за ним, намагаючися не привертати уваги й триматися на певній відстані. 

Виглядало так, ніби хлопець справді йде за Настею. Я остаточно в цьому впевнилася, коли він зупинився поодаль і дивився на її будинок, поки подруга не зайшла у підʼїзд. 

Підходити до її будинку хлопець не став — звернув вбік. Далі він пішов до школи, а я, звісно, за ним. Тепер була впевненою, що мені потрібно знати, хто він такий. І що йому потрібно від Насті.

Він завернув за кут, тоді я підбігла і визирнула за нього, але хлопця вже не було. Я тихо вилаялася і пішла вперед. Звісно, я знала, що там була прибудова літерою «Г», а між неї й основною будівлею школи формувався невеличкий внутрішній простір. Але туди не було жодної причини йти, там не було нічого. Про всяк випадок я все ж завернула туди, але це був всього лиш закуток у тіні.

— Нікого, — тихо підсумувала я.

— Впевнена? — почулося ззаду.

Серце зупинилося, а я за мить розвернулася. Та страх не встиг розгорнутися, замість цього я здивовано видала:

— Ти!

І навіть те, що я точно мала його побачити, бо все навколо цього закутка прекрасно проглядалося, відійшло на другий план.

Його обличчя стерлося з памʼяті, як усе непотрібне, та зараз я згадала. І поступово почала розуміти, що мені здалося дивним спочатку. Це він обіймав незнайомку на платформі. Ще і той погляд на мене… 

Зараз, дивлячись на його обличчя, почало здаватися, що у вагоні сьогодні стояв хтось у чорному. Десь серед людей, не надто поруч. Але тепер здавалося, що таке було.

— Нащо ти слідкуєш за мною? — запитав хлопець.

На вигляд він був на кілька років старшим за мене, а ще підтягнутий і весь у чорному, а ми вдвох були в післяобідній час самі у закутку за школою. Та хвилювання навпаки зникло. Може я памʼятала, як він пригортав незнайомку, може сильніше хвилювалася за Настю, а може почувалася в безпеці біля нашої школи.

— Нащо ти слідкував за нею?

— З чого ти взяла?