Глава 1. Істерика в метро

У тексті будуть згадки (короткі й без деталей) про нездорові стосунки та спробу насилля.

***

— Та вже мільйон разів треба було його кинути, — виговорювала я Насті, поки ми спускалися у метро. — Ти хочеш почуватися як зараз?

Подруга зітхнула, відвела очі й похнюпилася ще більш як після повідомлення від її недоумка. Можливо, це було жорстоко ще і мені на неї насідати, але я теж від цього втомилася. 

То Настя моя найкраща подруга, ми гуляємо містом, розмовляємо, сміємося і фоткаємося з какао у кафе. І все добре, як завжди, як має бути. А то цей недоумок поплутає їй думки, залізе й заплямить усе у голові, роздує насаджене почуття провини, що з Насті й тіні усмішки не витягнути. Тільки й думає, що про Влада, як перепросити, що зробити, за що він так з нею… 

Але ж він не зі зла. Він любить. І він дуже милий та уважний. Буває. Був на початку їхніх стосунків. Тоді Настя справді постійно усміхалася й фонила енергією так, ніби вона професійна ведуча на весіллях мільйонерів. Зараз же вона нагадувала розпорядницю похоронів.

— Ні, це я… — пробурмотіла подруга, коли ми зійшли з ескалатора. — Я пропустила, а він писа

— Ти серйозно?! — скипіла я. — Настя! 

Хотілося труснути її за плечі. Якби це допомогло! Я вже і не знала, що могло допомогти. Кілька разів вона ледь не рвала з Владом, але тоді він ставав милим та дбайливим і знову затягував подругу у свою западину. 

— Ти не відповідала, бо ми гуляли, — я стишила голос і намагалася достукатися до неї, перебити всі ті токсичні слова від Влада. — Ти що не можеш погуляти з подругою? Маєш цілодобово сидіти 1 чекати, коли він напише? Це рабство якесь чи як? Тоді я тебе викуплю!

На недолугий жарт Настя навіть не усміхнулася, тільки знову відвела погляд і забурмотіла:

— Ти не розумієш, я… він не… 

Договорити вона не змогла, бо ми обидві раптово зупинилися. Коли йдете і розмовляєте, зазвичай дивитеся одне на одного. Та якщо перед вами раптом виникне стіна, обох спочатку сіпне завмерти, а тільки тоді подивитеся вперед і порадієте, що за розмовою не розбили собі лоби. 

У нашому випадку замість стіни стояла дівчина з переляканими очима, ніби перед нею тільки що одним рухом звернули шиї ста кошенятам. Вона невідривно дивилася на Настю, а її нижня губа почала мілко дрижати.

— Ем… всее в порядкууу? — запитала я.

На мене вона навіть не глянула, ніби взагалі не могла відірвати погляд від Насті. Але її губи задрижали ще сильніше, а тоді дівчина схлипнула, а другий раз ще голосніше, закрила обличчя долонями й зігнулася до землі.

Настя стояла перед незнайомкою, її очі перелякано бігали довкола, а одна рука незграбно піднялася, ніби вона хотіла потягнутися до серця. Дівчина ж зігнула коліна і вже сиділа ридала посеред платформи.

Я перевела погляд з незнайомки в істериці на Настю, на яку за останні пів години й так всього звалилося і вона була в не найкращому психологічному стані. Тоді на людей довкола, які вже косилися на нас. І на світло й гул з тунелю, які сповіщали, що поїзд приїде за кілька секунд. 

Я впевнено взяла Настю за руку і швидко потягнула до поїзда. До чорта. Там достатньо людей, хай опікуються дівчиною. У мене є своє завдання — Настя і щоб ця істерика незнайомки, яка навіть збоку виглядала моторошно, швидко їй забулася. Моя подруга і так багато зараз переживає.

— Що. Вона

— Ходімо! — обірвала я її.

Настя не пручалася, тільки оберталася. Але я сильніше смикнула її за руку і затягнула у вагон, а тоді поставила спиною до вікна. І хоча для мене в пріоритеті була саме подруга, та коли я мигцем побачила над її плечем, що незнайомку обійняв якийсь хлопець і вона довірливо до нього горнеться, заспокоїлася на її рахунок. От тільки хлопець, здавалося, дивився прямо на мене.

Дві станції ми їхали мовчки, тільки переглядалися. Подруга виглядала задумливою і розгубленою, але натяків на сльози чи істерику я не бачила, що також заспокоювало. 

— Вона так дивилася на мене, — тихо сказала Настя, як ми виїхали на Дніпро.

— Не звертай уваги, — тут же відізвалася я, — у неї певно якісь серйозні проблеми. А ти просто поруч опинилася, це лише збіг.

Настя кілька разів кивнула, а тоді майже нормальним голосом додала:

— Але це було так страшно… 

— Ага!

Я закивала, а Настя несміливо усміхнулася. І все ж я почувалася перед нею винною. Стільки усього, а ще я замість підтримки виговорювала їй… 

— Слухай… пробач. Я не хотіла. Я хвилююся за тебе. І мені боляче бачити, як ти через нього мучишся.

Настя знову посумнішала, але хитнула головою:

— Нічого. І дякую тобі.

***

Любі, вітаю!

Сподіваюся, вам сподобаються герої та історія) Буду робити для цього максимум)

Книга буде брати участь у конкурсі, тому якщо вона вам подобається, будь ласка, показуйте це. Ставте зірочки, коментуйте, щоб підтримати мене.

Мирного неба!