Лавандове поле

Камінь що зрушив

Розділ 14

Ввечері до її дому під’їхала машина. Старенький «Land Cruiser», знайомий до останнього сліду на бампері.
Анна стояла на ґанку, серце билося так, ніби в грудях не залишилося місця ні для слів, ні для подиху.
Максим вийшов.
Побачив її — і зупинився.
Не поспішав. Не біг.
Просто дивився.
— Я не знала, чи ти повернешся, — сказала вона.
— Я не знав, чи матиму куди, — відповів тихо.
Він підійшов ближче. Руки в кишенях. Очі — в її.
— Чому повернувся? — Анна ледь чутно.
— Бо не навчився жити там, де тебе нема.
Вона зробила крок. Потім ще один.
— Я не поїду. Але не через тебе. Через себе. Бо я більше не тікаю.
Він усміхнувся.
— Я теж.
І тоді вони обнялися. Не з пристрастю, не з надривом. А з тією мовчазною силою, яку мають лише двоє людей, що вирішили: залишитись — це теж сміливо.

Олівія Фат

Подобається

#5440 в Любовні романи
#1313 в Короткий любовний роман

У тексті є: село_і_літо, коли пошуки себе переросли в щось більше

Відредаговано: 16.02.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись