Лавандове поле

У полі без нього

Розділ 13

Анна прокинулася дуже рано. Вперше за багато днів її не будив шум кавомолки або його кроки на ґанку.
Було тихо.
Вона вийшла на подвір’я, тримаючи чашку з недопитим чаєм, і поглядом шукала хоча б слід — колесо машини, пташиний слід, слід когось, хто залишився.
Нічого.
І тоді вона пішла на поле. Без шалика, без фотоапарата, без думки. Просто пішла.
Лаванда була вже у повному цвіті. Вітер колихав фіолетові головки, мовчи промовляючи те, чого люди не кажуть.
Він тут був. І пішов. І що тепер?
Анна сіла просто на землю. Заплющила очі. І в цій тиші, у цьому самотньому фіолетовому морі, вона раптом вперше відчула… себе. Не перекладачку. Не втечу. Не тінь.
А себе.
«Я не хочу, щоб усе життя проходило в очікуванні, що хтось знову піде. Я хочу залишитися. Якщо навіть це боляче.»
Коли вона поверталася додому, її кроки вже не були такими легкими. Але в очах з’явилась ясність.
Вона взяла телефон.
— Оленко, привіт… Пам’ятаєш, ти питала, чи я справді хочу той переклад у Києві? Тепер — ні.
Але я хочу перекласти одну іншу історію. Свою.

Олівія Фат

Подобається

#5440 в Любовні романи
#1313 в Короткий любовний роман

У тексті є: село_і_літо, коли пошуки себе переросли в щось більше

Відредаговано: 16.02.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись