Усе, чого я боялася

Розділ 9

Наступного ранку Анна прокинулась раніше. У кімнаті пахло кавою — Максим встиг заварити її, перш ніж поїхати у справи. Залишив записку на серветці:
"Я повернусь до вечора. Пам’ятай — малину не їж без мене."
Вона усміхнулася, але всередині щось стиснулось. Тепло, яке він давав, починало бути небезпечним. Вона знала себе — могла закохатись у тишу, у дотик, у чай, що хтось приготував для неї. І все це знову могло зникнути, як уже колись.
В обід прийшов лист на пошту. Видавництво, з яким вона працювала. Пропонували повернутись до Києва. Новий переклад, більший проєкт, стабільний дохід.
Без лаванди. Без нього.
Вона цілий день не могла знайти собі місця. Ходила полем, намагалася писати, читати, щось готувати — все безглуздо. Врешті-решт вона взяла телефон і написала йому.
"Треба поговорити."
Максим приїхав увечері. З втомленим обличчям, але посмішкою. Коли побачив її очі — зупинився.
— Що сталось?
— Я не знаю, як бути, — сказала вона одразу. — Мені запропонували проєкт. У Києві. Це важливо. Але… я не хочу втрачати тебе.
— Але ти підеш, — сказав він тихо.
— Я не знаю.
— Знаєш, — його голос став твердішим. — Просто боїшся визнати.
Він дивився на неї. А вона — мовчала. Бо, справді, знала. Її життя було ділиться на: до — завжди сама. Після — з ним. Але не було гарантії, що після залишиться.
— Я не можу просити тебе залишитись, — сказав він. — Але боюся, що якщо підеш — назад дороги не буде.
Уперше вона побачила в ньому не тільки силу, а й біль. І від цього стало ще страшніше.