Лавандове поле
Шепіт землі
Розділ 5
Наступного дня дощ затягнувся. Небо наче забуло, як зупенятися - сіре, рівне, мов полотно перед картиною. Ана сиділа на підвіконі з книгою в руках, але читати не могла. Думки стрибали між реченнями, як каплі дощу - невпинно і без напрямку.
Максим не приходив.
Їй цього не вистачало - мовчання поруч. Тепла присутність, яка не вимагала нічого.
Ввечері вона наважилася. Пішла до нього. Через мокре поле, у гумових чоботях із парасолькою, яка більше заважала, ніж допомагала. В хаті горіло світло.
- Ти вперта, - сказав він, відкривши двері. - У нас тут після дощу всі ховауться.
- А я не всі, - відповіла і раптом засміялася від власної зухвалості.
У хаті пахло деревом, кавою і чимось пекучим можливо спогадами.
- Я не хотіла сидіти сама, - сказала вона чесно.
Він кивнув і жестом запропонував чай. Вони сиділи на кухні. Вода капала з її волосся. Він подав рушник.
- Тут, знаєш, все повільне, - мовив він. - Час, Люди, навать почуття.
- А що з ними?
- Вони ростуть... не наче ліс, - він зробив паузу, - а як трава. Тихо . Але якщо пустити коріння - їх вже не вирвеш.
Анна відчула , як у неї мурашки по спині пішли. Вона не торкалась його. Він не торкався її. Але між ними щось дихало - мʼяко, глибоко. І здалося - це щось старіше за обох
#5440 в Любовні романи
#1313 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 16.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
