Там, де все почалося

Марія

Є місця, які залишаються з тобою назавжди. Навіть якщо ти їдеш далеко. Навіть якщо змінюється життя. Навіть якщо здається, що все вже стало іншим.

Я стояла перед знайомими дверима маленької кав’ярні біля університету і раптом зрозуміла — у мене трохи тремтять руки.

Минуло кілька днів відтоді, як я повернулася з Франції. З Ліону. І місто здавалося мені одночасно знайомим і зовсім новим. Тут усе було таким, як раніше. І водночас — іншим.

Я зробила глибокий вдих і зайшла всередину. Запах кави одразу повернув купу спогадів.

— Лате? — запитала бариста.

Я усміхнулася.

— Так.

— За 200?

Я засміялася.

— Так, саме той.

І раптом зрозуміла, що ця фраза тепер звучить як назва цілої історії.

Артем

Я нервував. І це було дивно. Бо я не нервував навіть тоді, коли стрибав з парашутом.

Макс дивився на мене з дивана.

— Ти серйозно?

— Що?

— Ти ходиш по кімнаті вже двадцять хвилин.

— Я думаю.

— Ти панікуєш.

— Я не панікую.

— Ти панікуєш.

Кирило підняв голову від телефону.

— Він панікує.

Я подивився на них.

— Ви мене дуже підтримуєте.

Макс усміхнувся.

— Ми просто насолоджуємося моментом.

Марія

Я сиділа біля вікна у тій самій кав’ярні. У тому самому місці. І дивилася на вулицю.

Колись тут усе почалося. З дивного знайомства. З мажора, якого я терпіти не могла. З дурного спору.

Я тихо засміялася.

— Хто б міг подумати…

І саме в цей момент двері кав’ярні відчинилися.

Артем

Коли я зайшов у кав’ярню, серце раптом почало битися швидше. І це було смішно. Бо я бачив її вже тисячу разів. Але зараз це було інакше.

Марія сиділа біля вікна і дивилася на чашку кави. Я зробив кілька кроків.

Вона підняла голову і завмерла.

Марія

Я моргнула. Один раз. Другий.

— Артем?

Він стояв посеред кав’ярні і усміхався.

— Привіт, - сказав він.

Я піднялася зі стільця.

— Ти…

— Я.

— Ти ж мав приїхати завтра.

— Я вирішив, що до завтра чекати занадто довго.

Я закотила очі.

— Ти не змінився.

— Я старався.

Артем

Я підійшов ближче.

— Можна?

— Що?

— Сісти.

Вона усміхнулася.

— Це ж твоя кав’ярня.

Я сів навпроти. І кілька секунд ми просто дивилися один на одного.

Потім Марія тихо сказала:

— Знаєш, що дивно?

— Що?

— Рік тому я була впевнена, що ти найгірша людина у світі.

Я усміхнувся.

— Я дуже старався змінити твою думку.

— У тебе вийшло.

Марія

Я дивилася на нього. І раптом зрозуміла, що все це було не випадково. Ні наша зустріч. Ні сварки.

Ні Франція.

Я тихо сказала:

— Артем.

— Так?

— Якби можна було повернутися назад…

— Ммм?

— Ти б знову уклав той спір?

Він задумався. Потім похитав головою.

— Ні.

— Чому?

Він усміхнувся і сказав дуже тихо:

— Бо тепер я знаю, що це не була гра.

Артем

Я подивився на чашку кави. Потім на Марію.

— До речі.

— Що? - запитала вона.

— Ти пам’ятаєш, скільки коштує це лате?

Вона засміялася.

— Двісті.

— Саме так.

Я нахилився трохи ближче.

— Найдорожче лате в моєму житті.

— Чому?

Я усміхнувся.

— Бо разом з ним я отримав дещо набагато цінніше.

Вона тихо запитала:

— Що?

Я взяв її за руку.

— Тебе.

Марія

Я дивилася на нього. І розуміла, що іноді історії кохання починаються зовсім не так, як у книжках. Іноді вони починаються зі спору. З ненависті. З дурного знайомства. З лате за 200. Але закінчуються вони зовсім інакше.

Я усміхнулася.

— Знаєш що, Вишневський?

— Що?

— Я все ж таки закохалася.

Він засміявся.

— Я так і планував.

І саме так закінчилася наша історія.

Історія про те, як я не закохалася в мажора.

Хоча…

Якщо чесно.

Закохалася.

Дуже.