Час, який біжить занадто швидко

Марія

Я помітила це випадково. Спочатку просто цифри в календарі. Потім дати. Потім реальність.

Я сиділа у своїй маленькій кімнаті гуртожитку в Ліоні і дивилася на екран ноутбука. До завершення стажування залишалося три тижні. Три. Тижні.

— Це несправедливо, — пробурмотіла я.

Телефон завібрував. Прийшло повідомлення від Артема.

"Кава?"

Я усміхнулася.

"Ти тільки про це думаєш?"

"Завжди."

"Де?"

"Там, де ти мене навчила замовляти круасани."

Я засміялася.

Артем

Марія виглядала задумливою. Ми сиділи в тій самій маленькій кав’ярні, де вона вперше змусила мене вимовити pain au chocolat правильно. Я дивився на неї.

— Що сталося? - запитав я.

— Нічого, - відповіла сумно вона.

— Маріє.

— Що?

— Я знаю цей вираз твого обличчя.

Вона зітхнула.

— Час летить дуже швидко.

Я зрозумів одразу.

— Три тижні?

Вона кивнула.

— Так.

Марія

Я крутила чашку кави в руках.

— І що буде потім? - запитала я.

Артем підняв брови.

— Після стажування?

— Так.

— Ти повернешся додому, - сказав він.

— А ти?

Він на секунду замовк.

— Я теж.

Я тихо сказала:

— І все?

Він подивився на мене серйозно і запитав:

— А ти хочеш, щоб було "все"?

Я опустила очі.

— Ні.

Артем

Я нахилився ближче.

— Маріє.

— Ммм?

— Ти ж знаєш, що ця історія не закінчиться так просто, - сказав я.

Вона усміхнулася.

— З тобою нічого не буває просто.

— Саме так.

— І що ти задумав?

Я засміявся.

— Чому ти впевнена, що я щось задумав?

— Бо ти Артем Вишневський.

Це був дуже вагомий аргумент.

Марія

Ми гуляли набережною. Осінній вечір у Ліоні був тихий і красивий. Я дивилася на воду і думала про дивні речі. Про те, як все почалося. Про той день в університеті. Про дурний спір. Про те, як я його ненавиділа.

Я тихо сказала:

— Ти пам’ятаєш, як все почалося?

Артем засміявся.

— Як я можу забути.

— Я тоді була впевнена, що ти найгірша людина у світі.

— Це було боляче.

— Ні.

Я усміхнулася.

— Це було правдою.

Артем

Я зупинився.

— Маріє.

— Що?

— Якщо чесно…

— Так?

— Я тоді теж думав, що ти мене зненавидиш назавжди.

— Я майже це зробила.

— Дякую, що передумала.

Вона тихо засміялася.

Марія

Ми сіли на кам’яні сходи біля річки. Місто повільно запалювало вечірні вогні.

— Знаєш, що дивно? — сказала я.

— Що?

— Як одна випадкова зустріч може змінити все.

Артем усміхнувся.

— Це була не випадкова зустріч.

— Що?

— Мене змусили підійти до тебе.

— О.

Я засміялася.

— Дякую твоїм друзям.

— Я теж.

Артем

Я дивився на неї. І думав про одну річ. Про те, що скоро нам доведеться повертатися. Але цього разу все буде інакше.

Я тихо сказав:

— Маріє.

— Ммм?

— Я дещо планую.

Вона одразу насторожилася.

— Це небезпечно звучить.

— Можливо.

— Мені варто хвилюватися?

— Ні.

— Точно?

Я усміхнувся.

— Це хороший план.

Вона примружилася.

— Артем…

— Так?

— Якщо це ще один сюрприз, я морально не готова.

Я засміявся.

— Тоді готуйся. Бо попереду ще один.

Марія

Я дивилася на нього.

— Ти неможливий.

— Але ти мене любиш.

Я тихо сказала:

— Так.

І вперше за весь вечір перестала хвилюватися. Бо раптом зрозуміла одну просту річ.

Навіть якщо ця французька історія закінчиться… наша — ні.