Ти що тут робиш?!

Марія

Є такі дні, коли місто здається особливо гарним. І є такі, коли ти просто не розумієш, що відбувається.

Цей день почався абсолютно звичайно. Я вийшла з офісу раніше, ніж зазвичай. Осінній вечір повільно опускався на Ліон. Ліхтарі вже світилися, а вузькі вулиці старого району наповнювалися людьми.

Я вирішила пройтися пішки.

— Свіже повітря, — пробурмотіла я собі під ніс.

І пішла знайомою дорогою до набережної.

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від Артема.

"Що робиш?"

Я усміхнулася.

"Гуляю."

"Де?"

"Старе місто."

Відповідь прийшла майже одразу.

"Гарне місце."

Я закотила очі і набрала відповідь.

"Ти там був один раз."

"І що?"

"Ти навіть заблукав."

Я засміялася.

Артем

Я стояв за рогом і дивився на екран телефону. Марія була всього за кілька метрів від мене. І ще навіть не підозрювала про це.

— Ти як дитина, — сказав Лукас поруч.

— Можливо, - відповів я.

— Вона зараз втратить дар мови.

— Це я і хочу побачити.

Лукас засміявся.

— Добре. Я відійду.

— Чому?

— Бо це ваш особливий момент.

Я глибоко вдихнув і зробив кілька кроків вперед.

Марія

Я підняла голову від телефону і раптом побачила когось попереду. Хлопець стояв посеред вулиці.

Темна куртка. Знайома постава. Моє серце на секунду зупинилося.

— Ні…

Я моргнула. Хлопець усміхнувся.

— Привіт.

Я завмерла і не повірила своїм очам.

— Артем?

— Так.

Я зробила ще один крок.

— Ні.

— Так.

— Це жарт?

— Ні.

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ти…

— Я.

— Ти що тут робиш?!

Він розвів руками і сказав:

— Гуляю.

Артем

Марія дивилася на мене так, ніби її мозок намагався перезавантажитися.

— Ти…

— Я.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо ти в Україні!

— Уже ні.

Вона зробила ще кілька кроків. І раптом… вдарила мене по плечу.

— Ай!

— Це щоб переконатися, що ти справжній!

— Я образився.

— Артем Вишневський, ти що тут робиш?!

Я усміхнувся.

— Приїхав.

— Я це бачу!

— Тоді в чому питання?

Марія

Мій мозок нарешті почав працювати.

— Почекай…

Я звузила очі.

— Ти ж щось приховував.

Артем виглядав дуже задоволеним.

— Можливо.

— Сюрприз?

— Сюрприз.

— Я ж знала!

Я схрестила руки.

— І що це за сюрприз?

Він зробив паузу.

— Стажування.

Я моргнула.

— Що?

— Я отримав стажування.

— Тут?

— Тут.

— У Ліоні?

— Саме так.

Я кілька секунд просто дивилася на нього. А потім… засміялася.

— Ти ненормальний.

— Я знаю.

— Ти прилетів у Францію…

— Так.

— Через мене?

Він задумався на секунду.

— Частково.

Я закотила очі.

— Брехня.

— Добре. Через тебе.

Артем

Марія дивилася на мене так, ніби не могла повірити.

— І як надовго ти тут?

— Кілька місяців.

— Кілька місяців?!

— Так.

— Артем!

Я засміявся.

— Що?

— Ти мав сказати!

— Тоді це не був би сюрприз.

Вона похитала головою.

— Ти неможливий.

— Але ти рада.

Вона зробила паузу і тихо сказала:

— Дуже.

Марія

Я підійшла ближче і обійняла його.

— Ти божевільний.

— Я знаю.

— Але це найкращий сюрприз у моєму житті, - сказала я.

Артем мені усміхнувся.

— Я старався.

Я відступила на крок і запитала:

— Лукас знав?

— Так.

— Зрадник.

Артем засміявся.

— Він допоміг мені з сюрпризом.

Я подивилася на нього.

— І що тепер?

Він знизав плечима.

— Тепер?

Вечірній Ліон світився ліхтарями, а з набережної доносилася музика.

Артем простягнув мені руку.

— Тепер ми підемо гуляти.

Я усміхнулася.

— Як у перший день?

— Як у перший.

Я взяла його за руку. І раптом зрозуміла одну просту річ. Іноді найкращі історії кохання — це ті, де люди просто знаходять спосіб бути поруч. Навіть якщо для цього треба перелетіти пів Європи.