Підозріло ідеальний

Марія

Є одна річ, яку я зрозуміла за час знайомства з Артемом. Якщо він поводиться занадто спокійно — це означає, що він щось задумав.

Я сиділа у маленькій кав’ярні неподалік офісу в Ліоні і дивилася на телефон. Наш відеодзвінок щойно закінчився. І щось було… дивним.

— Ти виглядаєш так, ніби розгадуєш ребус чи загадку, — сказав Лукас, ставлячи чашку кави переді мною.

— Можливо, - задумливо відповіла я.

— Що сталося?

Я нахилилася ближче і сказала:

— Артем щось приховує.

Лукас підняв брови.

— Це серйозне звинувачення, - сказав він мені.

— Просто я його добре знаю.

— І?

— Він занадто спокійний.

Лукас засміявся.

— Це поганий знак?

— Дуже.

Артем

— Не дивись так на телефон, — сказав Кирило.

Я підняв голову і глянув нього.

— Як саме? - запитав.

— Як маніяк, який чекає листа з Хогвартсу.

Я зітхнув і сказав: 

— Це не лист з Хогвартсу.

— А що? - запитав Кирило.

Я трохи помовчав. А потім сказав:

— Результат співбесіди.

Кирило відкинувся на спинку стільця.

— Ааа, - сказав він. - Франція?

— Франція.

— Через Марію?

— Через можливість стажування.

Він усміхнувся мені і відповів: 

— Звісно.

Марія

Того ж вечора я знову говорила з Артемом по телефону.

— Як день? — запитала я.

— Нормально.

— Що робив?

— Був в університеті.

— І?

— І все.

Я звузила очі і глянула на нього.

— Артем, - сказала я.

— Що?

— Це була підозріло коротка відповідь.

Він усміхнувся і сказав:

— Можливо день був підозріло короткий.

Я закотила очі.

— Ти щось приховуєш.

— Ні.

— Брешеш.

— Я ображений.

— Ти поганий актор.

Артем

Я ледь стримував сміх. Марія дивилася на мене через екран із тим самим виразом обличчя, який означав: “Я докопаюся до правди.”

— Артем.

— Так?

— Я знаю цей погляд.

— Який?

— Ти щось задумав.

— Можливо.

— Що саме?

Я зробив драматичну паузу і відповів:

— Якщо скажу — це вже не буде сюрприз.

— Сюрприз?

— Можливо.

— Артем!

Я засміявся.

— Ти дізнаєшся про це.

— Коли?

— Скоро.

Марія

Після розмови я сиділа на дивані і дивилася у стелю.

Лукас саме зайшов у кімнату з чашкою чаю.

— Ну? — запитав він.

— Він щось приховує.

— Це ми вже знаємо.

— Але що?

Лукас сів поруч.

— Варіанти?

Я почала рахувати на пальцях.

— Варіант один — він планує приїхати.

— Романтично.

— Варіант два — він знову втягнувся у якусь авантюру.

— Це більш реалістично.

Я зітхнула.

— Варіант три…

Лукас нахилився ближче.

— Який?

Я тихо сказала:

— Може… у нього з’явилася інша дівчина.

Лукас ледь не вдавився чаєм.

— Маріє!

— Що?

— Це найменш логічний варіант.

— Чому?

— Бо він дивиться на тебе так, ніби ти центр всесвіту.

Я засміялася.

— Ти перебільшуєш.

— Ні.

Артем

Наступного дня я отримав лист. Я відкрив пошту і завмер.

“Ми раді повідомити, що…” Я прочитав рядок до кінця і широко усміхнувся.

— Ну? — запитав Кирило.

Я підняв на нього щасливий погляд.

— Вийшло.

— Серйозно?!

— Так.

Він вдарив мене по плечу.

— Ти їдеш у Францію.

Я кивнув.

— У Ліон.

— Коли?

— Через кілька тижнів.

Кирило засміявся.

— У Марії буде інфаркт від такого сюрпризу.

Я теж засміявся.

— Можливо.

Марія

Того вечора я гуляла вздовж річки Сона. Осінній вітер був холодний, але місто виглядало дуже красиво — ліхтарі відбивалися у воді, а люди повільно йшли набережною.

Телефон задзвонив і на дисплеї висвітилось:  Артем. Я підняла трубку і почула:

— Привіт.

— Привіт, -відповіла я.

— Що робиш? - запитав Артем.

— Гуляю.

— Знову біля річки?

Я усміхнулася.

— Так.

Пауза.

— Маріє, - сказав Артем.

— Ммм?

— Я скучив.

Моє серце раптом стало битися швидше.

— Я теж, - відповіла йому.

— Дуже.

Я тихо сказала:

— Тоді приїжджай.

Він усміхнувся. Я це відчула навіть через телефон.

— Гарна ідея.

І в цей момент я навіть не підозрювала… що зовсім скоро Артем Вишневський справді з’явиться.

Просто посеред вулиці у Ліоні.