План, про який ніхто не знає

Артем

Я зрозумів одну дуже важливу річ. Іноді життя ставить перед тобою вибір. А іноді — ти просто знаходиш третій варіант.

Я сидів у кав’ярні біля університету і дивився на ноутбук. На екрані було відкрито десять вкладок, і всі вони мали одну тему — стажування у Франції. Зокрема у Ліоні.

— Ти виглядаєш як людина, яка готує щось підозріле, — сказав Кирило.

Я підняв голову і відповів йому:

— Я просто думаю.

— Ні, — відповів він. — Коли ти думаєш, ти дивишся у стелю. А коли ти плануєш щось божевільне — відкриваєш ноутбук.

Я зітхнув і сказав:

— Ти мене занадто добре знаєш.

Кирило нахилився вперед.

— Що ти задумав?

Я кілька секунд мовчав, а потім сказав:

— Я шукаю стажування.

— Де?

— У Франції.

Він моргнув.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Марія

Тим часом моє життя у Ліоні поверталося до звичного ритму. Робота. Французька мова. І щовечора — розмови з Артемом.

— Як день? — запитала я, коли ми знову говорили по відео.

— Нормально, - відповів він якось підозріло.

— Ти щось приховуєш, - сказала я.

Він підняв брову.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти виглядаєш занадто задоволеним.

— Може я просто щасливий, - усміхнувся мені Артем.

— Артеме.

— Що?

— Я тебе знаю, - сказала я.

Він усміхнувся і відповів:

— Це небезпечно.

Артем

— Тобі потрібен план, — сказав Кирило.

— У мене вже є план.

— Добре.

Він взяв мій ноутбук і подивився на екран.

— Французькі університети… програми обміну… стажування…

Він повільно підняв на мене погляд.

— Ти реально це робиш.

— Так.

— Через Марію?

Я знизав плечима і відповів:

— Частково.

Кирило усміхнувся.

— Ти закохався.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую.

Я закрив ноутбук.

— Я просто хочу бути поруч із нею.

Кирило кивнув.

— Це і є закохався.

Марія

Я сиділа на набережній біля річки Сона і дивилася на воду.

Осінь у Ліон ставала прохолоднішою. Вітер гойдав жовте листя, а ліхтарі вже запалювалися раніше, ніж кілька тижнів тому.

Телефон завібрував. Прийшло повідомлення від Артема.

"Що робиш?"

"Гуляю." - відписала я.

"Сама?"

"Так."

Через кілька секунд прийшло нове повідомлення.

"Шкода."

Я усміхнулася.

"Чому?"

"Бо я б зараз купив тобі морозиво."

Я подивилася на річку.

"У жовтні?"

"Так. Це ж романтика."

Я тихо засміялася.

Артем

Наступні тижні були… складні.

Я готував документи, заявки. Проходив онлайн співбесіди. І купа паперів.

— Ти знаєш, що це може не спрацювати? — сказав Макс одного вечора.

— Знаю.

— І що тоді?

Я подумав секунду і відповів йому:

— Тоді я спробую ще раз.

Він усміхнувся.

— Ти змінився.

— Чому?

— Раніше ти б не морочився.

Я подивився у вікно і впевнено сказав:

— Раніше я не знав Марію.

Марія

Через кілька днів після розмови з мадам Дюпон я нарешті прийняла рішення.

Я погодилася залишитись на ще один рік у Ліоні. Коли я сказала про це Артему, він усміхнувся.

— Я пишаюся тобою, - сказав він.

— Справді?

— Дуже.

— Ти не злишся? - запитала я.

— Ні.

— Навіть трохи?

— Ні.

Я підозріло подивилася на нього через екран.

— Це підозріло.

— Чому?

— Бо ти занадто спокійний.

Він засміявся і сказав:

— Просто довірся мені.

Артем

Я відкрив ноутбук і подивився на лист, який щойно прийшов на пошту.

“Вашу заявку прийнято до розгляду…”

Я щасливо усміхнувся.

План тільки починався. І Марія ще навіть не здогадувалася. Що якщо все піде добре… То одного дня вона просто побачить мене посеред вулиці у Ліоні.

І я був майже впевнений, що її реакція буде безцінною.