Новини, які змінюють плани

Марія

Минуло кілька тижнів, як Артем повернувся додому. І я почала розуміти одну річ — час у Ліоні рухається дуже дивно. Іноді день пролітає так швидко, що я не встигаю озирнутися. А іноді вечір тягнеться довго, особливо коли я повертаюся додому і автоматично беру телефон, щоб написати Артему.

Це стало нашою маленькою традицією. Ранок — коротке повідомлення. День — один жарт. Вечір — довга розмова. Іноді відеодзвінок.

— Марі?

Я підняла голову. Лукас стояв у дверях офісу і дивився на мене.

— Тебе шукає мадам Дюпон, - сказав він.

Я насторожилася.

— Серйозно? - запитала його.

— Так.

— Я щось зробила не так?

Лукас усміхнувся і відповів:

— Якщо ти знову випадково сказала французькою щось дивне — я тебе захищатиму.

Я засміялася у відповідь і сказала:

— Це дуже підбадьорює.

Артем

Україна зустріла мене дощем. Типова осінь.

Я сидів у кав’ярні неподалік університету і дивився у вікно.

— Ти дивний, — сказав мені Кирило.

Я перевів погляд на нього і запитав:

— Чому?

— Бо ти весь час мовчиш, - почув у відповідь.

— Я тільки іноді мовчу, - заперечив я.

— Ні, — сказав він. — Ти зазвичай багато говориш дурниць.

Я усміхнувся.

— Дякую за підтримку.

Кирило нахилився вперед і запитав мене:

— Ти сумуєш?

— Трохи.

— Через Марію?

Я знизав плечима і відповів:

— Вона ще у Франції.

— Я знаю, - він усміхнувся.— Але ти виглядаєш так, ніби думаєш про щось серйозніше.

Я подивився у вікно.

— Можливо.

Марія

Я постукала у двері.

— Заходь, Маріє, — сказала мадам Дюпон.

Я зайшла в кабінет. Вона сиділа за столом і поацювала з паперами.

— Сідай, - сказала вона мені.

Я сіла і приготувалась слухати.

— Я хотіла поговорити з тобою про програму стажування.

Моє серце трохи прискорилося.

— Щось не так? - запитала я.

— Навпаки.

Вона усміхнулася.

— Ми дуже задоволені твоєю роботою.

Я видихнула і сказала:

— Дякую.

Вона відкрила папку і продовжила: 

— І тому у нас є пропозиція.

Я насторожилася.

— Яка?

Мадам Дюпон зробила паузу.

— Ми можемо продовжити твоє стажування.

— Продовжити? - перепитала я у неї.

— Так.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Наскільки?

Вона спокійно відповіла:

— Ще на один рік.

У кімнаті стало дуже тихо.

Артем

Я саме виходив з університету, коли задзвонив мій телефон. Це була Марія. Я відповів одразу.

— Привіт.

— Привіт.

Її голос звучав… трохи дивно.

— Щось сталося? — запитав я.

— Можливо.

Я зупинився посеред двору.

— Маріє?

Вона кілька секунд мовчала, а тоді сказала:

— Мені запропонували залишитися.

— У Франції? - уточнив я.

— Так.

— Наскільки?

Я чекав відповіді. І раптом почув:

— Ще на рік.

Марія

Я сиділа на лавці біля річки Сона і дивилася на воду. Телефон був біля вуха. Артем мовчав.

— Скажи щось, — тихо попросила я.

— Я думаю, - відповів він.

— Це мене лякає.

Він тихо засміявся.

— Мене теж.

Я глибоко вдихнула і сказала:

— Я ще нічого не вирішила.

— Я знаю.

Пауза. А потім Артем продовжив:

— Це хороша можливість, — сказав він.

— Так.

— І ти дуже цього хотіла.

Я відчула, як у горлі з’явився клубок.

— Але… - почала я.

— Але?

Я тихо сказала:

— Це означає, що ми будемо далеко ще довше.

Він знову мовчав. А потім тихо сказав:

— Ми щось придумаємо.

Я усміхнулася, хоча він цього не бачив.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо це правда.

Артем

Я стояв посеред університетського двору.Люди проходили повз, хтось сміявся, хтось поспішав на пари. А я дивився на небо і думав про одну річ.

Ще один рік. Це багато.

Але потім я згадав Марію на набережній у Ліоні. Її сміх. І те, як вона сказала: “Я не хочу втратити тебе.”

Я взяв телефон.

— Маріє.

— Так? - сказала вона.

Я усміхнувся.

— Я ще раз хочу сказати...

— Що саме? - запитала вона.

— Ми щось придумаємо.