Коли між нами кілометри

Марія

Аеропорти завжди залишають після себе дивне відчуття. Ніби щось обривається в повітрі.

Я ще кілька хвилин стояла біля великого скляного вікна, дивлячись на злітну смугу. Літаки повільно рухалися один за одним, а ранкове небо над Ліоном ставало дедалі світлішим.

— Він уже в літаку, — тихо сказав Лукас поруч.

Я кивнула.

— Знаю.

Ми ще трохи постояли мовчки. Потім Лукас обережно сказав:

— Ти сумуєш?

— Трохи, - сказала я.

— Це нормально.

Я усміхнулася.

— Я знаю.

Насправді це було дивне відчуття. Коли Артем був тут — усе здавалося таким простим. Ми гуляли, сміялися, губилися на вулицях, їли сир, який пахнув… дуже підозріло. А тепер місто знову стало трохи більшим. І трохи тихішим.

— Поїхали? — запитав Лукас.

— Поїхали.

Артем

Я ненавиджу літаки. Не через політ. Через час подумати.

Я сидів біля ілюмінатора і дивився, як земля повільно віддаляється. Річка Рона виглядала тонкою срібною стрічкою, а будинки ставали маленькими. І десь там, серед цих вулиць, залишилася Марія.

— Чорт, — тихо пробурмотів я.

Я дістав телефон. Повідомлення від Марії вже чекало.

"Напиши, коли приземлишся."

Я усміхнувся. І відповів:

"Я вже сумую за круасанами."

Через хвилину прийшла відповідь.

"Брехня. Ти сумуєш за мною."

Я написав:

"Трохи."

Ще хвилина.

"Мажор."

Я засміявся прямо в літаку.

Марія

День повернувся до свого звичного ритму. Я знову була в офісі. Ноутбук, документи, французька мова, яка іноді звучала так швидко, що я ловила лише половину слів.

— Марі? — покликав Лукас.

— Так?

— Ти слухаєш?

Я моргнула.

— Звісно.

Він підозріло подивився на мене.

— Ти думаєш про Артема.

Я видала себе усмішкою.

— Можливо.

Лукас засміявся.

— Це очевидно.

Я опустила погляд на ноутбук.

— Він уже в літаку.

— Значить скоро напише.

— Так.

І в цей момент телефон тихо завібрував. Я подивилася на екран.

"Я приземлився."

Моє серце трохи заспокоїлося.

Артем

Коли я повернувся додому, перше, що зробив — відкрив холодильник. І зрозумів одну сумну річ. Там не було французьких круасанів.

— Трагедія, — сказав я сам собі.

Телефон знову завібрував. Марія.

"Ти вже вдома?"

Я відповів:

"Так."

Пауза.

"І?"

"І мені потрібна кава."

"Слабак."

Я усміхнувся. А потім написав:

"Мені потрібно ще дещо."

"Що?"

Я подумав секунду.

"Ти."

Відповідь прийшла не одразу. І коли вона з’явилася, я раптом зрозумів, що посміхаюся як ідіот.

"Я скоро повернуся."

Марія

Вечір у Ліоні був тихим. Я поверталася додому пішки вздовж річки Сона. Ліхтарі вже горіли, відбиваючись у воді, а набережна була наповнена людьми. Але сьогодні я відчувала місто трохи інакше.

Тепер воно було місцем, де залишилися наші спогади. Місцем, де Артем їв равликів і робив вигляд, що це нормально. Місцем, де ми сміялися над його французькою. І місцем, де він сказав, що не хоче мене втрачати.

Телефон знову завібрував.

"Маріє."

"Що?"

"Я тут подумав."

"О ні."

"Не перебивай."

Я усміхнулася, читаючи повідомлення.

"Коли ти повернешся…"

Я чекала наступного рядка.

"Ми підемо в ту кав’ярню."

"Яку?"

"Ту саму. Де все почалося."

Я зупинилася на набережній. І раптом зрозуміла, що усміхаюся.

"Домовились."

Бо іноді історії не закінчуються, коли люди роз’їжджаються по різних країнах. Іноді вони просто продовжуються. Через повідомлення. Через спогади. І через обіцянки зустрітися знову.