Останній вечір у Франції

Марія

Я знала, що цей вечір настане.І все одно була не готова.

Ми повернулися до Ліону уже під вечір. Небо повільно темнішало, на вулицях загорялися ліхтарі, а кафе наповнювалися людьми, які прийшли на пізню вечерю.

Я йшла поруч з Артемом і намагалася не думати про те, що завтра він поїде.

— Чому ти така тиха? — раптом запитав він.

— Я не тиха.

— Тиха.

— Я просто думаю.

Він зупинився посеред вулиці.

— Про що?

Я знизала плечима і відповіла:

— Про те, що завтра ти летиш додому.

Артем кілька секунд мовчав, а потім сказав:

— Я теж про це думаю.

Ми знову пішли вперед. Навколо шуміло місто, але мені здавалося, що цей шум проходить десь повз нас.

Артем

Чесно кажучи, я ненавидів цей момент. Коли все добре, але ти знаєш, що скоро доведеться сказати “до зустрічі”.

— У мене є ідея, — сказав я.

Марія підозріло подивилася на мене.

— Я боюся твоїх ідей, - відповіла вона.

— Ця безпечна.

— Це ти так думаєш.

Я взяв її за руку.

— Ми проведемо цей вечір правильно.

— І як саме?

Я усміхнувся.

— По-перше — вечеря.

— Добре.

— По-друге — прогулянка.

— Очікувано.

— По-третє — десерт.

Вона підняла брову.

— Це дуже важливо, - сказав я.

— Я бачу.

Марія

Ми зайшли у маленьке кафе на тихій вулиці. У таких місцях завжди є щось особливе — жовте світло, тихі розмови, запах кави.

Артем уважно розглядав меню.

— Чому тут усе французькою?

— Бо ми у Франції.

— Це ускладнює ситуацію.

Я засміялася.

— Давай я замовлю, - запропонувала Артему.

— Добре. Я довіряю твоєму смаку, - відповів він.

Через кілька хвилин нам принесли вечерю.

Артем спробував перший шматок. І кивнув.

— Добре.

— Просто добре? - запитала його я.

— Дуже добре.

Я усміхнулася.

— Я ж казала.

Артем

Після вечері ми гуляли набережною. Вечірній Ліон виглядав зовсім інакше, ніж вдень. Вогні мостів відбивалися у воді Рони, люди повільно йшли вздовж річки, хтось сидів на сходах і слухав музику.

Марія йшла поруч зі мною, і я відчував, що вона трохи сумує. Я зупинився і сказав:

— Ей.

Вона подивилася на мене.

— Що?

— Не дивись так, - сказав я.

— Як?

— Ніби я завтра зникаю назавжди.

Вона тихо усміхнулася.

— Я не так дивлюся.

— Так.

Я обережно взяв Марію за руку.

— Ми ж пережили відстань, коли ти була тут, а я в Україні.

— Так.

— Значить переживемо ще трохи.

Вона мовчала. А потім тихо сказала:

— Я знаю.

Марія

Ми сіли на сходах біля води. Поруч хтось грав на гітарі, і легка мелодія тихо розчинялася у вечірньому повітрі.

— Пам’ятаєш нашу першу зустріч? — раптом запитав Артем.

Я засміялася.

— На лекції?

— Так.

— Я тоді подумала, що ти дуже самовпевнений.

— Це було правдою, - відповів Артем.

— І що ти мажор.

Він усміхнувся.

— Це теж частково правда.

Я легенько штовхнула його плечем.

— А ти що подумав про мене?

Він подивився на мене і відповів:

— Що ти мене ігноруєш.

— Бо ти мене дратував, - сказала я.

— Я це помітив.

Ми засміялися. І раптом стало трохи легше.

Артем

Через кілька хвилин я зупинився.

— Куди ти? — запитала Марія.

— Десерт.

— Артем…

— Я обіцяв.

Я підійшов до маленького кіоску неподалік. І через хвилину повернувся з двома стаканчиками морозива. Марія подивилася на мене.

— Ти серйозно?

— Так.

— У жовтні?

— Це романтичний жест.

Вона засміялася.

— Добре.

Ми сиділи на сходах і їли морозиво. І це було… ідеально.

Марія

Коли ми вже поверталися додому, Артем раптом зупинився посеред тротуару і сказав:

— Маріє.

— Ммм?

Він трохи зам’явся. Що було дивно — Артем рідко вагався.

— Я хочу сказати одну річ.

Я подивилася на нього.

— Я слухаю.

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже радий, що приїхав сюди.

— Я теж.

— І не тільки через Францію.

Я усміхнулася.

— Я здогадуюся.

Він зробив крок ближче.

— Я іноді поводжуся як ідіот.

— Іноді?

— Добре, часто.

Я засміялася.

— Але є одна річ, у якій я абсолютно впевнений.

— Яка?

Він подивився мені прямо в очі.

— Я не хочу втратити тебе.

Моє серце раптом почало битися швидше.

Я тихо сказала:

— І я не хочу втратити тебе.

Він усміхнувся. І наступної секунди поцілував мене. Тихо. Ніжно.

І в той момент вечірній Ліон здавався найкрасивішим місцем у світі.

Бо іноді найважливіше — це не місто.

А людина, яка стоїть поруч із тобою під його вогнями. ✨