Маленька втеча з міста

Марія

Я прокинулася раніше за Артема.

Це було дивно, бо зазвичай саме він будив мене своїми повідомленнями ще в Україні.

Світло ранку тихо заливало кімнату. З вулиці долинав гул міста — ранкові машини, розмови людей, дзенькіт посуду з кав’ярні на розі.

Я підійшла до вікна.

Ранковий Ліон виглядав інакше, ніж увечері. Менше вогнів, більше життя. Люди поспішали на роботу, відкривалися маленькі пекарні, і знизу знову тягнувся знайомий запах свіжих круасанів.

І раптом я зрозуміла одну просту річ. Мені буде дуже важко, коли Артем поїде.

Я зітхнула.

— Ти так голосно думаєш, що я прокинувся, - сказав Артем.

Я озирнулася.

Артем лежав на ліжку, дивлячись на мене крізь напівзаплющені очі.

— Я не думаю голосно, - відповіла йому я.

— Ти зітхаєш драматично.

— Це мій талант.

Він сів і сказав:

— Доброго ранку.

— Доброго.

Артем потягнувся і запитав:

— Сьогодні в нас який план?

Я трохи зам’ялася.

— Насправді… сьогодні ми з Лукасом їдемо за місто.

Артем завмер. Повільно моргнув.

— О.

— Що означає це “о”?

— Нічого.

— Артем.

— Просто… я думав, що уникну цього моменту.

Я усміхнулася.

— Боїшся?

— Я? Ніколи.

Пауза.

— Трохи.

Через годину, коли ми вже поснідали і зібрались, приїхав Лукас. Хлопці дивились один на одного з підозрою.

— Ви точно хочете їхати? — я подивилася на них уже втретє.

— Так, — відповів Артем.

— Абсолютно, — додав Лукас.

— Це не туристичне місце, — попередила я.

— Чудово, — сказав Артем. — Я вже бачив достатньо туристів.

Лукас усміхнувся.

— Це маленьке містечко за годину від Ліону. Там тихо, красиво і… дуже французько.

— Дуже французько звучить підозріло, — пробурмотів Артем.

— Тобто там сир, вино і старі будинки, — пояснив Лукас.

Артем замислився на секунду.

— Я готовий ризикнути.

Я засміялася.

— Добре. Але потім не кажіть, що я вас не попереджала.

Артем

Через двадцять хвилин ми вже сиділи в машині Лукаса.

Я зайняв місце поруч із ним, а Марія — позаду.

— Ти впевнений, що хочеш сидіти спереду? — запитала вона.

— Я контролюю ситуацію.

— Яку саме?

— Французьке водіння.

Лукас засміявся.

— Не хвилюйся, я обережний водій.

— Це говорить кожен перед аварією.

Марія штовхнула мене ногою.

— Перестань.

Ми виїхали з міста. І за кілька хвилин шум Ліону залишився позаду.

Марія

Я дивилася у вікно. Дорога повільно звивалася між пагорбами, вкритими виноградниками. Маленькі будинки з черепичними дахами з’являлися і зникали між деревами.

Артем теж дивився навколо.

— Добре… — сказав він.

— Що?

— Це красиво.

— Ти здивований?

— Трохи.

Лукас усміхнувся.

— Франція іноді перевершує очікування.

Артем подивився на мене через плече.

— Особливо, коли тут живе одна дуже вперта українка.

Я закотила очі.

— Це комплімент?

— Так.

Артем

Через сорок хвилин ми в’їхали у маленьке містечко. Кам’яні будинки, вузькі вулиці, квіти на балконах.

— Це що, листівка? — запитав я.

— Майже, — відповів Лукас.

Ми припаркували машину на невеликій площі.

Людей було небагато. Тихо. Спокійно.

— Тут час рухається повільніше, — сказала Марія.

— Мені подобається, — відповів я.

Лукас показав рукою на маленьку крамницю.

— Спочатку туди.

— Чому?

— Сир.

Я подивився на Марію.

— Чому я відчуваю, що це пастка?

Марія

Ми зайшли всередину. Запах сиру був… дуже сильний.

Артем зупинився на порозі.

— Я не впевнений, що готовий.

— Пізно, — сказала я.

Продавчиня усміхнулася.

— Bonjour!

Лукас відповів французькою і почав щось пояснювати. Через хвилину перед нами вже стояло кілька тарілок із сиром. Артем дивився на них із підозрою.

— Чому один із них пахне, як старі шкарпетки?

Я не витримала і засміялася.

— Це нормальний французький сир.

— Я починаю сумніватися у французькій нормальності.

Лукас подав йому шматочок.

— Спробуй.

Артем подивився на мене.

— Якщо я помру — скажи моїм друзям, що я був героєм.

Він обережно відкусив. Ми чекали. Він прожував.

І раптом сказав:

— Добре.

Я здивувалася.

— Справді?

— Так.

Пауза.

— Але пахне він все одно жахливо.

Артем

Після дегустації сиру ми гуляли містечком.

І я раптом зрозумів, що цей день був… дивно ідеальним.

Маленькі вулиці. Сміх Марії. І навіть Лукас, який тепер офіційно перейшов із категорії “підозрілий француз” у категорію “нормальний чувак”.

Ми вийшли на невеликий пагорб. Звідти відкривався вид на виноградники.

— Тут красиво, — сказала Марія тихо.

Я подивився на неї.

— Так.

Лукас відійшов трохи вперед, даючи нам простір.

І я раптом сказав:

— Я не хочу їхати.

Марія повернула голову.

— Що?

Я знизав плечима.

— Мені тут добре.

Вона усміхнулася.

— Ти тут лише кілька днів.

— Я знаю.

Я зробив паузу.

— Але справа не у Франції.

Вона дивилася на мене кілька секунд. І здається, зрозуміла.

Вітер тихо колихав виноградники. А десь далеко дзвонила маленька церква.

І я подумав, що іноді найкращі моменти — це ті, які не плануєш.