Французький день без плану

Артем

Я прокинувся від запаху кави. І ще від якогось дивного відчуття… ніби я забув, у якій країні знаходжуся.

Я відкрив одне око. Невелика кімната, світло ранку, відкрите вікно і звуки міста.

І тоді я згадав. Франція. А точніше — Ліон.

Я перевернувся на бік. Марії поруч не було.

— Зрада… — пробурмотів я.

У цей момент двері відчинилися, і вона зайшла з двома паперовими стаканчиками кави та пакетом.

— Добрий ранок, турист.

— Я думав, ти мене покинула.

— На третій день? — вона усміхнулася. — Ні, ще рано.

Я сів на ліжку.

— Що це?

— Сніданок.

Вона поставила пакет на стіл. Я заглянув всередину.

— Круасани?!

— Справжні.

Я подивився на неї серйозно.

— Маріє, якщо це сон — не буди мене.

Вона засміялася.

— Їж вже.

Марія

Артем їв круасан так, ніби це було відкриття століття.

— Чому вони такі смачні? — запитав він.

— Бо ти в Франції.

— Ні, серйозно.

— Масло, — відповіла я.

— Дуже багато масла?

— Дуже.

Він кивнув із повагою.

— Французи знають, що роблять.

Я сьорбнула каву.

— Сьогодні в нас план.

Артем насторожився.

— Я боюся слова “план”.

— Все просто.

Я усміхнулася.

— Ми гуляємо містом.

— І?

— Без карти.

Він підняв брови.

— Це звучить небезпечно.

— Ти ж казав, що любиш пригоди.

— Я казав це, коли не знав, що вони французькі.

Артем

Через двадцять хвилин ми вже йшли вулицями.

Ранковий Ліон був особливим. Кав’ярні тільки відкривалися. Люди сиділи за маленькими столиками просто на тротуарах. Хтось читав газету, хтось пив еспресо.

— Тут всі виглядають так, ніби живуть у фільмі, — сказав я.

— Це називається французький стиль.

— Це називається вони не поспішають.

Ми перейшли міст через Рону. Вода тихо текла під нами, відбиваючи ранкове сонце.

— Куди тепер? — запитав я.

Марія оглянулася.

— Туди.

— Чому?

— Там гарна вуличка.

— Аргумент.

Марія

Ми зайшли у старий район. Вузькі вулиці, кольорові будинки, маленькі магазинчики.

І раптом Артем зупинився.

— Маріє.

— Що?

— Я знайшов проблему.

— Яку?

Він показав на вивіску.

— Я голодний.

— Ти тільки що з’їв круасан!

— Це був аперитив.

Я закотила очі.

— Добре.

Ми зайшли в маленьке бістро.

До нас підійшов офіціант.

— Bonjour!

Я усміхнулася.

— Bonjour.

Артем теж усміхнувся… дуже впевнено. І сказав:

— Bonjour… еее… омлет?

Я ледь не розсміялася. Офіціант чемно кивнув.

— Omelette?

— Oui! — радісно відповів Артем.

Потім офіціант щось швидко сказав французькою. Артем завмер. Подивився на мене.

— Він щойно прочитав заклинання.

Я тихо пояснила.

— Він питає, з сиром чи без.

— Скажи йому… з усім.

Артем

Через десять хвилин нам принесли омлет. І ще щось.

— Маріє…

— Що?

— Чому тут равлики?

Вона подивилася на тарілку. І почала сміятися.

— Ти сказав “з усім”.

— Я не знав, що “все” включає… це!

Я підозріло подивився на тарілку.

— Французи дивні.

— Спробуй.

— Ні.

— Артем.

— Ні.

— Я заплачу.

Я зітхнув. Взяв вилку. І дуже обережно спробував.

Ми мовчали.

— Ну? — запитала вона.

Я подумав.

— Це… несподівано.

— Погано?

— Ні.

Я подивився на неї серйозно.

— Але якщо мої друзі дізнаються, що я їв равликів — моя репутація зруйнована.

Марія сміялася так голосно, що люди за сусіднім столиком почали посміхатися.

Марія

Після сніданку ми гуляли ще кілька годин. І десь посеред міста Артем раптом зупинився.

— Маріє.

— Що?

— У мене питання.

— Слухаю.

— Ти щаслива тут?

Я задумалася. Навколо нас шумів Ліон. Люди гуляли, хтось їхав на велосипеді, хтось пив каву.

— Так, — сказала я.

— Але?

Я усміхнулася.

— Але коли ти тут… ще щасливіша.

Він кілька секунд мовчав. А потім сказав:

— Добре.

— Що добре?

— Значить, мені доведеться частіше прилітати.

Я засміялася.

— Це погана ідея.

— Чому?

— Бо ти почнеш звикати до французької їжі.

Він похитав головою.

— Після равликів я вже нічого не боюся.

І я раптом зрозуміла одну річ.

Навіть у великому місті… Навіть за тисячі кілометрів від дому… Коли поруч правильна людина — світ здається простішим. І значно веселішим.