Місто під ногами

Марія

— Куди ми йдемо? — втретє запитав Артем.

— Сюрприз, — відповіла я.

— Я вже трохи боюся французьких сюрпризів.

— Чому?

— Бо вчора ти сказала “просто прогулянка”, а ми піднялися на пагорб, який, здається, створили для тренування марафонців.

Я засміялася.

Вечір повільно огортав Ліон. Вузькі вулички старого міста поступово змінювалися сходами, що вели вище й вище. Кам’яна бруківка ще зберігала тепло дня, а з маленьких кав’ярень долинав запах кави та свіжої випічки.

Артем ішов поруч, час від часу озираючись навколо.

— Тут красиво, — сказав він нарешті.

— Я ж казала.

— Але я підозрюю, що попереду ще один підйом.

Я хитро усміхнулася.

— Можливо.

— Маріє…

— Ще трішки.

Він зітхнув, але слухняно пішов далі.

Артем

Я підозрював підступ.

По-перше, Марія виглядала занадто загадково.

По-друге, дорога весь час ішла вгору.

— Скажи чесно, — пробурмотів я, — це випробування?

— Яке?

— Якщо я піднімуся — я достойний твоєї Франції?

Вона засміялася.

— Ні. Просто тут гарний краєвид.

— Сподіваюся.

Ми пройшли ще кілька хвилин сходами, і раптом простір перед нами відкрився.

Я зупинився.

Перед нами височіла Базиліка Нотр-Дам-де-Фурв’єр.

Світла, велична, освітлена теплими прожекторами, вона ніби стояла над усім містом.

— Ого… — тихо сказав я.

Марія усміхнулася.

— Я хотіла показати це тобі ввечері.

Марія

Ми підійшли до оглядового майданчика. І там Артем знову зупинився.

Під нами розкинувся весь Ліон. Дві річки — Рона і Сона — повільно текли крізь місто, відбиваючи золоті вогні мостів. Старі дахи тягнулися до горизонту, а вулиці мерехтіли маленькими ліхтарями.

Звідси місто виглядало тихим. Майже казковим.

— Тепер я розумію, чому ти сюди приходиш, — сказав Артем.

— Коли стає трохи страшно, — відповіла я.

Він повернувся до мене.

— Тобі тут страшно?

Я подумала.

— Іноді.

— Через роботу?

— Через усе.

Я оперлася на кам’яний парапет.

— Тут усе нове. Люди, мова, ритм… Інколи здається, що я постійно щось роблю не так.

Артем мовчав. Я подивилася на нього.

— Але потім приходиш сюди… і розумієш, що ти справді далеко від дому.

Артем

Я дивився на місто. І на Марію.

І чесно кажучи, мені раптом стало трохи зрозуміло, як вона себе почуває.

Бо навіть мені тут було незвично.

— Ти знаєш, — сказав я, — я трохи переживав.

— Через що?

— Через цього… Лукаса.

Марія засміялася.

— Ти досі про це думаєш?

— Я ж чоловік. Ми не дуже логічні, коли справа стосується ревнощів.

Вона похитала головою.

— Лукас просто хороший колега.

— Я вже зрозумів.

Я зробив паузу.

— І він занадто ввічливий, щоб бути моїм ворогом.

Вона знову засміялася.

Марія

Ми стояли мовчки кілька хвилин. Навколо гуляли туристи, хтось фотографувався, хтось тихо розмовляв французькою. Але для мене в той момент існували тільки дві речі. Місто. І Артем.

— Дякую, що приїхав, — сказала я тихо.

Він подивився на мене.

— Я теж не очікував, що зроблю це.

— І не шкодуєш?

— Ні.

Він сперся ліктями на парапет і подивився вниз.

— Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Я прилетів у Францію через ревнощі.

— І?

— А тепер стою тут і думаю, що це була найкраща ідея за останній рік.

Артем

Я дивився на місто. І раптом зрозумів одну просту річ.

Я не боявся Франції. Я боявся втратити Марію.

— Ти змінилася, — сказав я раптом.

Вона трохи здивувалась.

— В поганий бік?

— Ні.

Я усміхнувся.

— Ти стала сміливішою.

Вона мовчала кілька секунд.

— Можливо, — сказала вона тихо. — Але знаєш що?

— Що?

— Мені все одно важливо, щоб ти був поруч.

Я відчув, як щось тепле розлилося в грудях.

— Я постараюся не відставати.

Марія

Вітер трохи підняв моє волосся, і я раптом відчула, як Артем обережно взяв мене за руку.

Це було так просто. І так правильно.

— Знаєш, — сказав він, — якщо чесно…

— Ммм?

— Я трохи пишаюся тобою.

Я подивилася на нього.

— Чому?

— Бо ти реально поїхала в іншу країну, живеш тут, працюєш, розбираєшся з французькою…

Він засміявся.

— І навіть виживаєш з цією небезпечною водою з газом.

Я теж засміялася.

— Це досі проблема.

Артем

Ми стояли на пагорбі ще довго. І дивилися на місто.

І в якийсь момент я зрозумів, що ця подорож була не просто сюрпризом. Вона була доказом. Що навіть якщо між нами тисячі кілометрів… Ми все одно знаходимо дорогу одне до одного.

Я подивився на Марію.

— У мене є ідея.

— Я боюся, коли ти так кажеш.

— Завтра ми беремо круасани, каву і гуляємо містом без карти.

— Це твій план?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Добре.

І в той момент Ліон під нами здавався безмежним.

Але я знав одну річ. Ми в ньому не загубимося. Бо тепер у нас була своя маленька точка на карті — цей вечір на пагорбі над містом.