Найгірший план, який став найкращим

Артем

Ідея полетіти у Францію з’явилась у мене о другій ночі. А всі знають, що всі геніальні й абсолютно дурні рішення приходять саме о другій ночі.

Я лежав, дивився на телефон і перечитував переписку з Марією.

“Лукас сьогодні показував мені старе місто.”

Лукас. Знову той Лукас.

Я відкрив карту. Ліон. Тисяча з чимось кілометрів.

Я відкрив сайт авіаквитків. Через десять хвилин у мене вже був квиток.

Через двадцять хвилин я написав у чат хлопцям:

“Я лечу у Францію.”

Відповідь Кирила прийшла першою.

“Ти п’яний?”

“Ні.”

Макс написав:

“Тоді ти божевільно закоханий.”

Марія

Той день був абсолютно звичайний. Настільки звичайний, що я навіть трохи сумувала.

Робота. Кава. Лукас, який пояснював мені різницю між двома майже однаковими французькими словами.

— **Tu comprends?**¹ — запитав він.

— Oui… мабуть.

Насправді я зрозуміла приблизно 60%.

Раптом телефон завібрував.

Повідомлення від Артема:

“Що ти робиш сьогодні ввечері?”

Я усміхнулась.

“Планую їсти круасан і сумувати за тобою.”

Відповідь прийшла через секунду.

“Тоді не починай без мене.”

Я засміялась.

“Було б добре.”

Артем

Французька мова виявилась складною. Але ще складнішою виявилась французька навігація.

Я вийшов з поїзда у Ліоні й одразу зрозумів, що моя впевненість була дуже оптимістичною.

— Bonjour… — сказав я чоловікові на станції.

Він відповів цілим абзацом французькою. Я зрозумів лише одне слово.

“Sortie.”

Я вирішив, що це, напевно, означає “йди туди”. І пішов.

Через п’ять хвилин я опинився біля якогось ринку. Через десять хвилин я купив багет, хоча навіть не планував. Через п’ятнадцять хвилин я зрозумів, що загубився. Але принаймні тепер у мене був багет.

Марія

Я поверталась додому після роботи, коли отримала нове повідомлення.

“Ти зараз вдома?”

Я насупилась.

“Майже. А що?”

У відповідь прийшло:

“Подивись у кінець вулиці.”

Я зупинилась. Серце чомусь почало битися швидше.

— Це було б дуже дивно, — пробурмотіла я сама до себе.

Але все ж підняла голову і глянула туди.

Я завмерла. Посеред тротуару стояв Артем. З рюкзаком. І… з багетом.

— Bonjour, — сказав він дуже серйозно.

Я кліпнула.

— Ти… що?

— Я привіз хліб.

Я почала сміятись так сильно, що не могла зупинитись.

— Ти прилетів у Францію… з сюрпризом?

— Я знайшов багет, — гордо сказав він. — Це вже половина інтеграції.

Я підійшла ближче.

— Ти божевільний.

— Трошки.

Я обійняла його. І на секунду світ знову став простим. Ні відстані. Ні часових поясів. Лише ми.

І багет.

Артем

Через годину ми вже гуляли містом.

Вечір у Ліон був тихим і теплим. Старі кам’яні будинки вздовж вузьких вуличок зберігали історії століть, а жовті ліхтарі м’яко освітлювали бруківку. З маленьких пекарень долинав запах свіжих круасанів, і здавалось, що навіть повітря тут трохи солодше. На вузьких вулицях звучали розмови французькою, хтось сміявся за столиком у маленькому бістро, а музикант грав тиху мелодію на акордеоні.

— Ось тут я живу, — показала Марія.

— А де живе Лукас?

Вона зупинилась. Повернулась до мене і запитала:

— Ти серйозно прилетів у Францію… і перше питання — де живе Лукас?

— Я просто збираю інформацію.

Вона засміялась.

— Ти ревнивий.

— Ні.

— Дуже.

— Трошки.

Марія

Ми сиділи на сходах біля річки, їли той самий багет і дивились на вечірній Ліон.

— Я не думала, що ти реально це зробиш, — сказала я.

— Я теж.

— І що тепер?

Він усміхнувся.

— Тепер ти покажеш мені Францію.

Я задумалась.

— Добре. Але є одна проблема.

— Яка?

— Ти не знаєш французької.

Він підняв брову.

— Я знаю одну важливу фразу.

— Яку?

Він нахилився ближче й тихо сказав:

— **Je t’aime.**²

І раптом французька стала зовсім не складною.

***

Tu comprends? — ти розумієш?

Je t’aime — я тебе кохаю.