Француз на горизонті

Марія

Є три речі, до яких я ще не звикла у Франції.

Перше — люди тут п’ють каву так повільно, ніби це медитація.

Друге — вони всі виглядають так, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу.

І третє — французи дуже… тактильні.

Я зрозуміла це в перший же робочий день.

— Bonjour, Marie!* — сказав мій новий колега.

І раптом… поцілував мене в щоку. Я завмерла.

Потім у другу. Я ще більше завмерла.

— Ça va?* — усміхнувся він.

Я кивнула, хоча була впевнена, що зараз виглядаю як людина, якій щойно встановили нову операційну систему.

— Так… тобто… oui*.

Його звали Лукас. Він був типовим французом: трохи розкуйовджене волосся, шарф навіть у приміщенні й усмішка, від якої всі секретарки в офісі починали говорити голосніше.

І, як з’ясувалося, він дуже любив допомагати.

— Marie, je peux t'aider,* — сказав він, нахиляючись до мого ноутбука.

Я відсунулася на п’ять сантиметрів. Просто інстинктивно. Він цього навіть не помітив.

Увечері я подзвонила Артему.

— Як твій день? — запитав він.

— Я навчилась замовляти каву без паніки, - відповіла я.

— Пишаюся тобою.

— І мене сьогодні двічі поцілував француз, - швидко сказала.

Пауза. Дуже довга пауза.

— Перепрошую… що? - запитав шокований Артем.

Я не втрималась і засміялася.

— У щоку! Це їхнє привітання!

— Ага… — сказав він. — Тобто це… традиція.

— Так.

Ще пауза.

— І як його звати?

Ооо. Я відчула ревнощі навіть через тисячі кілометрів.

— Лукас.

— Звичайно, — пробурмотів Артем. — Бо якщо француз, то обов’язково Лукас.

— А як він мав називатись?

— Не знаю. Наприклад… Ігор.

Я засміялась так, що мало не впустила телефон.

Артем

Я не ревнивий. Серйозно. Я спокійний, адекватний, врівноважений чоловік.

Але чомусь, коли вона сказала “Лукас”, у моїй голові автоматично з’явилась картинка.

Високий. Стильний. У шарфі. І, напевно, говорить французькою так, ніби читає роман.

Я подивився на себе в дзеркало. Футболка з написом університету. Волосся розкуйовджене після вітру. На француза я не тягнув.

Я відкрив словник французької, який стояв у мене на столі.

Перша фраза, яку я шукав була: Je t’aime*. Я знав переклад.

Але мені потрібен був переклад іншої фрази. Я взяв телефон в руки, відкрив перекладач і швидко загуглив "Не чіпай мою дівчину".

Перекладач мені переклав і озвучив "Ne touche pas ma copine"*. Я записав і кілька разів повторив її.

Кирило, який саме зайшов у кімнату, глянув на зошит через моє плече.

— Ого. Ти серйозно? - запитав він.

— Я просто вчу мову, - відповів я йому.

— Ти вчиш мову, щоб погрожувати французам?

— Я вчу мову, щоб… бути готовим.

Кирило підняв брову і запитав:

— До чого?

Я подумав секунду.

— До Лукаса.

Марія

Наступного дня Лукас знову допомагав мені з проєктом.

— Tu apprends vite,* — сказав він.

Я зрозуміла лише “швидко”.

— Merci,* — відповіла я.

— Твій хлопець, мабуть, пишається тобою.

Я здивувалась.

— Звідки ти знаєш?

Він усміхнувся.

— Ти постійно посміхаєшся, коли дивишся в телефон.

Я відчула, як щоки трохи почервоніли.

— Так. Він в Україні.

— Це далеко, — сказав Лукас.

— Так.

Пауза.

— Але він дуже впертий, — додала я.

Лукас засміявся.

— Це добре.

Увечері я написала Артему:

“Лукас сказав, що ти, напевно, впертий.”

Відповідь прийшла через хвилину:

“Скажи Лукасу, що він навіть не уявляє наскільки.”

Я усміхнулась. Бо знала одну просту річ. Так, між нами тисячі кілометрів. Так, у Франції є Лукас. Але є також Артем.

І чесно кажучи…

Артем Вишневський — це той тип людей, якого навіть французький шарф не зможе перемогти.

Bonjour — добрий день.

***

Ça va? — як справи? / все добре?

Oui — так.

Je peux t'aider — я можу тобі допомогти.

Je t’aime — я тебе кохаю.

Ne touche pas ma copine — не чіпай мою дівчину.