Інструкція з виживання, коли твоя дівчина у Франції

Артем

Якщо хтось колись напише книгу “Як пережити дистанцію”, я додам туди розділ:

“Не оновлюй месенджер кожні дві хвилини. Ти виглядаєш смішно.”

Перший день після від’їзду Марії я був максимально зібраний.

Я навіть сказав Максу:

— Та все нормально. Пів року — це швидко.

Макс подивився на мене, як на людину, яка щойно заявила, що буде харчуватися повітрям.

— Ти вже перевірив, коли останній раз вона була онлайн?

— Ні.

— Брешеш.

Я не відповів. Бо так. Перевірив. Три рази.

Найгірше — це тиша.

Раніше я міг просто сісти в машину й через десять хвилин бути біля її гуртожитку.

Тепер, якщо я сяду в машину, максимум, куди доїду — це до заправки.

Я відкрив карту. Ліон. Я збільшив масштаб. Зменшив. Знову збільшив.

Ніби якщо дивитися достатньо довго, вона стане ближче.

Увечері зібралися хлопці. Кирило приніс піцу. Макс приніс сарказм.

— Ну що, міжнародні відносини як? — спитав Кирило.

— Вона купила шість пляшок газованої води, — відповів я.

— Це криза, — серйозно сказав Макс. — Початок завжди з води.

Я засміявся вперше за день. І раптом зрозумів, що мені потрібно не сумувати. Мені потрібно рости.

Бо якщо Марія там відкриває новий світ, я не можу стояти на паузі.

Наступного дня я зайшов у мовний центр.

— Французька для початківців, — сказав я адміністраторці.

Вона усміхнулась.

— Для подорожі?

Я задумався.

— Для людини.

І от тоді до мене дійшло: я роблю це не тому, що боюся її втратити. А тому, що хочу бути частиною її нового життя, навіть якщо воно за тисячі кілометрів.

Але давайте чесно. Був і провал.

Відеодзвінок. Я підготувався. Навіть прибрав у кімнаті. Навіть поставив світло так, щоб виглядати не як персонаж кримінальної хроніки.

Марія відповіла.

У неї за спиною — маленький французький балкон, вечірнє світло, і вона вся така… інша. Щаслива.

— Ну як ти? — запитала вона.

І я раптом відчув, як всередині щось стискається. Бо я сумував сильніше, ніж планував.

— Нормально, — сказав я.

Вона прищурилась.

— Брешеш.

Я видихнув і сказав:

— Трошки.

Пауза.

А потім вона показала мені свої “ракето-води” і почала сміятися. І я теж засміявся.

І от в той момент я зрозумів просту річ: Дистанція — це не коли далеко. Це коли перестаєш ділитися.

А ми ділилися всім. Навіть водою.

Пізно ввечері я відкрив зошит.

Написав зверху:

“6 місяців. План.”

Французька — мінімум рівень “не ганьба”.

Запустити свій проєкт, який давно відкладав.

Не бути істеричним.

Полетіти до неї хоча б раз.

Я закрив зошит і вперше відчув не паніку. А ціль.

Бо якщо вона повернеться через пів року, я хочу, щоб вона побачила не хлопця, який просто чекав на неї. А чоловіка, який теж виріс.