Перший день у Франції — катастрофа, яка стала пригодою

Марія

Якщо коротко — Франція мене не зустріла. Вона мене перевірила.

Почалося все ще в аеропорту в Ліоні.

Я впевнено вийшла з літака з думкою: “Я доросла. Я самостійна. Я міжнародна стажерка.”

Через десять хвилин я вже стояла посеред терміналу й не могла зрозуміти, де вихід.

Таблички були французькою. Люди говорили французькою.

Навіть автомат з кавою, здається, дивився на мене французькою.

— Bonjour, — сказала я прикордоннику.

Він відповів щось довге, швидке й абсолютно нерозбірливе.

Я кивнула. Усміхнулась. І теж відповіла:

— Oui.

Я не знаю, на що саме я погодилась. Але мене пропустили.

Далі — краще.

Я вирішила бути “локальною” і не брати таксі. Громадський транспорт — ось мій шлях інтеграції.

Я купила квиток. Принаймні, я думаю, що це був квиток.

Бо турнікет вирішив інакше.

Після третьої спроби якийсь чоловік років сорока, дуже стильний і дуже французький, сказав:

— Vous devez valider ici.

Я зрозуміла лише “ici” і побачила маленький жовтий компостер збоку.

— Merci! — видихнула я.

Він посміхнувся так, ніби щойно врятував туристку від міжнародного скандалу.

Але кульмінація сталася в магазині.

Я зайшла купити воду. Просто воду.

В Україні це займає 30 секунд. У Франції — 7 хвилин екзистенційної кризи.

Там було:

eau

eau pétillante

eau gazeuse

eau minérale

eau plate

Я обрала навмання. І тепер у мене в холодильнику стоїть шість пляшок води з таким рівнем газу, що ними можна запускати ракети.

Коли я нарешті дісталась до орендованої кімнати, то впала на ліжко й записала Артему голосове:

— Якщо я завтра випадково вийду заміж за француза, знай, це тому що я знову сказала “oui”, не розуміючи питання.

Через хвилину прийшла відповідь.

— Я вже гуглю “як забрати дівчину з французького полону”. І вчу фразу “поверніть її, вона ще не розібралась з газованою водою”.

Я засміялась вголос. І вперше за день стало легко.

Ввечері я вирішила пройтись.

Ліон був красивий. Справді. Вузькі вулички, старі будинки, тепле світло ліхтарів.

Я йшла й думала: “Я реально тут. Я це зробила.”

І саме в цей момент пішов дощ.

Звичайно.

Бо всесвіт не міг не продовжити традицію нашого осіннього дощу.

Я стояла посеред французької вулиці, сміялась під дощем і писала Артему:

— Тут теж дощ. Схоже, він нас переслідує.

Він відповів:

— Добре. Значить, він знає дорогу назад.

І от тоді, серед чужої країни, з мокрим волоссям і валізою, яку я досі не розібрала, я зрозуміла:

Так, це інша країна. Так, це новий етап. Так, я виглядаю трохи розгубленою. Але я не сама.

Бо навіть за тисячі кілометрів є людина, яка знає, що я панікую через воду.

І, чесно кажучи, це найкраща підтримка з усіх можливих.