Коли вибір стає голосним

Марія

Запрошення прийшло в четвер ввечері.

“Маріє, фінальний етап передбачає особисту зустріч у Києві. Якщо вам зручно, я можу організувати індивідуальну консультацію перед співбесідою. Роман.”

Я перечитала повідомлення кілька разів.

Київ. Індивідуальна консультація.

Я розуміла, що це шанс. Реальний. Не просто формальність.

— Він що, окремо тебе кличе? — Оля ледь не вирвала телефон із моїх рук.

— Це нормально для таких програм, — спокійно сказала Катя. — Але це вже інший рівень.

Інший рівень.

Я знала, що якщо поїду — це буде не просто про конкурс. Це буде про новий вектор мого життя.

І тоді я вперше подумала: а де в цьому всьому Артем?

Артем

Я дізнався того ж вечора. Не від Марії.

Від Макса, який бачив, як вона обговорювала щось із дівчатами біля гуртожитку.

— Київ, брате, — сказав він тихо. — Особиста зустріч.

Мене ніби хтось вдарив у груди.

Я сам казав, що не триматиму.

Але коли це стало реальністю — виявилось, що теорія й практика різні речі.

Кирило дивився уважно.

— Ти або зараз покажеш, що дорослий. Або програєш мовчки.

— Я не хочу її втрачати, — вперше сказав я вголос.

— Тоді не бійся сказати це не нам.

Марія

Артем чекав мене біля корпусу. Не з квітами. Не з пафосом.

Просто стояв.

— Ти їдеш? — запитав прямо.

— Можливо.

Він кивнув.

— Коли?

— У суботу.

Пауза затягнулась.

— Я радий за тебе, — сказав Артем, але я бачила, як це дається йому непросто.

— Тобі не обов’язково радіти.

— Обов’язково. Бо якщо я люблю тебе — я маю радіти твоїм можливостям.

Слово “люблю” зависло між нами. Вперше так відкрито.

Я не знала, що відповісти.

Артем

Я більше не міг тримати це в собі.

У п’ятницю в нас була спільна лекція для всього факультету. Аудиторія повна. Вона сиділа на третьому ряду.

Роман теж був там — як запрошений представник програми.

Я відчував, як у мене всередині все стискається.

Після лекції я не дав собі часу передумати.

— Маріє, можна хвилину? — сказав голосно.

Занадто голосно. Люди обернулись.

Вона напружилась.

— Зараз?

— Зараз.

Я не планував сцени. Але, мабуть, підсвідомо хотів, щоб це більше не було шепотом у коридорах.

Я зробив крок ближче і сказав:

— Я був ідіотом. Я почав із гри. І це моя найбільша помилка.

В аудиторії стало тихо.

— Але все, що було після — не гра. Я закохався в тебе по-справжньому. І якщо ти поїдеш у Київ, якщо поїдеш на пів року, якщо обереш інший шлях — я все одно буду тим, хто вірить у тебе.

Я бачив, як Роман спостерігає збоку. І мені було байдуже.

— Я не прошу обрати мене замість мрії. Я прошу дати мені шанс бути поруч із твоєю мрією.

Тиша стала густою.

Серце билося так, що я чув його у вухах.

Марія

Я не очікувала цього.

Не тут. Не так.

Всі дивились.

Оля прикривала рот рукою. Катя дивилась серйозно.

Роман стояв трохи далі. Спокійний. Спостерігав.

Артем говорив не для ефекту. Його голос тремтів. І це було справжнє.

— Ти ставиш мене в складне становище, — тихо сказала я.

— Я знаю.

— Ти робиш це публічно.

— Бо більше не хочу ховатись.

У мені боролось усе всередині.  Гордість. Образа. Любов. Страх.

— Я їду в Київ, — сказала я нарешті. — І я не буду приймати рішення під тиском.

Він кивнув.

— І правильно.

— Але… — я зробила паузу, — те, що ти сказав, має значення.

Його очі стали теплішими.

— Я чекатиму.

Артем

Я не знав, чи виграв щось. Але я точно перестав тікати від себе і від своїх почуттів до Марії.

Кирило підійшов після і сказав:

— Оце був хід.

— Я не про хід думав, - відповів я.

— Знаю.

Макс усміхнувся.

— Тепер м’яч на її полі.

Я дивився, як вона виходить із корпусу. І вперше був готовий прийняти будь-який її вибір. Навіть якщо це не я.

Марія

У суботу я стояла на пероні. Квиток у руці. Телефон у кишені.

Роман написав: “Чекаю в холі готелю о 14:00.”

Артем нічого не писав. І це було правильно.

Потяг рушив. Я дивилась у вікно й думала про одне:

Тепер це не історія про спір. Це історія про вибір.

І я маю зробити його сама.