Той, хто з’являється невчасно

Марія

Я дізналась, що пройшла перший етап конкурсу, у вівторок.

Без фанфар. Без музики. Просто надіслали лист на мою електронну пошту.

"Вітаємо. Ви відібрані до фінального етапу співбесіди."

Я перечитала тричі. Руки тремтіли.

— Ти бліда, — сказала Катя.

— Або геніальна, — додала Оля.

Я мовчки розвернула до них ноутбук.

Крик був такий, що сусідка з коридору постукала в стіну.

Я сміялась. Справжньо. Голосно. Живо.

І в той момент я навіть не подумала про Артема.

Артем

Я дізнався від Кирила.

— Твоя… — він зробив паузу, — Марія пройшла перший тур.

Серце зробило дивний рух.

Гордість. Радість. І щось гірке.

— Круто, — сказав я, хоча всередині було неспокійно.

— Ти ж сам хотів, щоб вона йшла до мрії.

— Хотів.

Кирило подивився на мене довгим поглядом і сказав:

— Тоді не починай зараз сумніватися.

Я не сумнівався в ній. Я сумнівався в собі.

Марія

Співбесіду проводив представник програми, який приїхав із Києва.

Його звали Роман.

Він був не схожий на студентів нашого універу. Спокійний. Зібраний. Старший на кілька років. Впевнений у собі.

— Маріє, — сказав він, переглядаючи моє портфоліо, — ви дуже системна. І дуже вперта.

— Це плюс? — запитала я.

Він усміхнувся.

— Це небезпечно для тих, хто вас недооцінює.

Я відчула, як червонію.

Він дивився на мене прямо, без натяків. Але його увага була концентрованою. Справжньою.

І мені було цікаво.

Артем

Я вперше побачив його біля корпусу.

Високий. Стриманий. У пальті, яке не кричало “я дорогий”, але виглядало саме так.

Він стояв поруч із Марією.

Вони сміялися. Не голосно. Але близько.

Мені не сподобалось, як він дивився на неї. І ще більше — як вона слухала.

— Спокійно, — сказав Макс, який стояв поруч. — Ти ж у нас тепер дорослий.

— Я і є дорослий.

— Тоді не поводься як підліток.

Я стиснув кулаки.

Я ж сам казав, що не буду тримати її.

Але ніхто не попереджав, що відпускати — так важко.

Марія

Роман написав мені ввечері. Офіційно. Про деталі наступного етапу.

А потім:

"До речі, ви цікавіша, ніж здаєтесь на перший погляд."

Я дивилась на екран довше, ніж потрібно.

Не тому, що це було фліртом.

А тому що мені давно ніхто не говорив про мене — не як про дівчину, а як про особистість.

Я відповіла стримано.

Але всередині щось ворухнулось.

Артем

Я не хотів ревнувати. Я не мав права.

Але коли я побачив, як вона посміхається, читаючи повідомлення, я зрозумів — це новий рівень випробування.

— Ти їй довіряєш? — спитав Кирило.

— Так.

— Тоді довіряй до кінця.

Я видихнув.

— А якщо він закохається?

Кирило хмикнув.

— Питання не в тому, чи закохається він. Питання — чи вона вибере тебе.

І це било точно.

Марія

Ми випадково перетнулись у кав’ярні.

Я сиділа з ноутбуком, коли Артем підійшов.

— Можна?

Я кивнула.

Він був спокійний. Але я знала — всередині в ньому буря.

— Як співбесіда? — спитав він.

— Добре.

Пауза.

— Він тобі подобається?

Прямо.

Я не очікувала.

— А має?

— Я просто питаю.

Я дивилась на нього довго.

— Мені подобається, що він бачить у мені більше, ніж “дівчину”.

Слова зависли.

Я одразу зрозуміла, що сказала зайве.

Артем не підвищив голос.

— Я теж бачу.

— Зараз — так.

І це було чесно.

Артем

Це вдарило. Бо вона права.

На початку я бачив азарт. Потім — виклик.

І лише потім — її.

— Я не прошу не спілкуватися з ним, — сказав я тихо. — Я просто хочу знати, чи я все ще маю шанс.

Марія мовчала.

— Ти маєш шанс, — сказала вона нарешті. — Але тепер ти не єдиний варіант.

І це була найчесніша відповідь.

Марія

Я не гралась. Я не мстилась.

Я просто більше не хотіла бути тією, хто боїться втратити.

Роман був новим. Іншим. Стабільним.

Артем — живим. Емоційним. Небезпечним для мого серця.

І тепер вибір був не про спір.

А про те, з ким я можу бути собою.