Тиша гучніша за слова

Артем

Марія не відповідала. Не брала слухавку. Не відкривала повідомлення.

Не дивилась в мій бік на парах.

І якщо спочатку я думав, що це випадковість — поганий день, втома, сесійні нерви — то вже на третій день тиша стала надто показовою.

Вона проходила повз мене так, ніби я — частина інтер’єру. Двері. Стіна. Вішак для курток.

Я стискав щелепу, намагаючись не підбігти й не схопити її за руку.

— Вона знає? — тихо запитав Кирило, коли ми сиділи в аудиторії після пар.

— Що саме? — різко перепитав я його.

— Про спір.

— Так, - тихо відповів я.

Тиша зависла між нами.

Макс видихнув:

— Я ж казав, треба було одразу все розрулити. Ти тягнув.

Я різко встав.

— Я збирався сказати! Я ж хотів усе скасувати!

— Хотів, — сухо повторив Кирило. — Але не сказав.

І це "не сказав" боліло більше, ніж звинувачення.

Марія

Я трималась.

Ходила з прямою спиною. Усміхалась на парах. Навіть жартувала з одногрупниками. Але всередині було порожньо.

Те, що я почула тоді в коридорі, било по пам’яті уривками:

“…спочатку це був просто спір…”

“…я не думав, що все так…”

“…вона не повинна дізнатися…”

Не повинна.

Наче я — слабка. Наче правда мене зламає. А я вже була зламана.

У гуртожитку я мовчки сиділа на підлозі біля ліжка, притиснувши коліна до грудей.

Оля першою не витримала:

— Маш, це вже не “я просто втомилась”. Що сталося?

Я спочатку усміхнулась. Потім мої губи затремтіли і я тихо сказала:

— Я була частиною спору.

Тиша в кімнаті стала важкою.

— Що?.. — прошепотіла Катя.

І я їм все розповіла. Про розмову. Про фрази. Про те, як серце впало кудись вниз і більше не піднялось.

— А найгірше знаєте що? — мій голос зривався. — Я вже хотіла сказати йому, що закохалась.

Оля сіла поруч і обійняла мене.

— Ти не дурна, Маш. Ти жива. І ти відчула по-справжньому.

— А він? — тихо спитала Катя.

Я довго мовчала.

— Я не знаю. І тепер не хочу знати.

Сльози текли по щоках тихо, без істерик, без крику. Це були не сльози образи. Це були сльози розчарування.

Артем

Наступного дня я перехопив Марію біля входу в корпус.

— Нам треба поговорити.

— Ні, — спокійно відповіла вона.

Спокійніше, ніж я очікував.

— Маріє…

— Не називай мене так.

Я завмер.

— Я все чула… точніше, — вона ковтнула повітря, — я чула достатньо.

Мій погляд змінився. У ньому більше не було самовпевненості.

— Це не так, як ти думаєш.

— А як? — тихо запитала Марія. — Розкажи мені версію, де я не “жертва”.

Її слова боляче вдарили мене.

Я провів рукою по волоссю і сказав:

— Спочатку… так. Це був дурний спір. Я ідіот. Але я давно хотів його скасувати. Я збирався сказати тобі правду.

— Коли? Після того, як виграєш?

Я не знайшов відповіді одразу. І ця пауза сказала більше, ніж будь-які виправдання.

Марія кивнула.

— Ось саме так.

Вона обійшла мене. І цього разу я не зупинив її.

Ввечері Кирило сів поруч зі мною у кав’ярні.

— Ти реально втрапив.

— Я знаю.

— І що будеш робити?

Я довго дивився в чашку, а тоді відповів йому:

— Я не хочу, щоб вона думала, що все було грою. Бо це давно не гра.

— Тоді доведи їй це.

— Вона не хоче слухати мене.

Кирило хмикнув.

— Тоді зроби це не словами, а ділом.

Марія

Я намагалася бути сильною. Писала конспекти. Бігала на волонтерство. Усміхалась на фото.

Але ночами телефон все одно лежав поруч. І кожен звук змушував серце сіпатись.

Я злилась на себе за це.

— Я ж сильна, — прошепотіла собі в темряві.

Але сильні теж плачуть. Просто тихо.

Через тиждень Артем більше не підходив. Не писав. Не чекав біля корпусу. Не з’являвся в кав’ярні в мою зміну. І це було навіть болючіше.

Я ловила себе на тому, що все одно шукаю його поглядом.

— Ну і де твоя гордість? — тихо сміялась Оля.

— Вона тут, — я торкнулась грудей. — Просто серце говорить голосніше.

Кирило

Одного дня я підійшов до Марії сам.

— Можна хвилину? - запитав у неї.

Вона насторожилась, але кивнула.

— Я не буду його виправдовувати, — сказав я чесно. — Він облажався. Серйозно.

— Я це вже зрозуміла.

— Але спір давно для нього не існує. Він реально… — я зітхнув. — Я його таким не бачив ніколи.

Марія дивилась на мене мовчки.

— Він не святий, — продовжив я. — Але він закохався. І сам злякався цього.

— Пізно вже, — прошепотіла вона.

— Можливо. А можливо — ні.

Марія

Тієї ночі я не могла заснути і довго дивилась у стелю. Менібуло боляче. Але ще болючіше було не знати — це кінець чи страх?

Я не хотіла бути “виграшем”. Але й не хотіла втратити те, що було справжнім.

Бо в тому парку розваг. В тому осінньому дощі. В тій незграбній посмішці в машині…

Це не було грою. І я це знала.

Питання було лише одне — чи зможу я пробачити не початок нашої історії, а його мовчання?