Те, що не мало бути почутим

Університет шумів, як завжди. Осінь уже вступила в повну силу — подвір’я було всіяне жовтим листям, у коридорах пахло кавою і вологими куртками.

Артем стояв біля вікна третього поверху й дивився вниз, хоча нічого не бачив.

Артем

Сьогодні я мав це зробити. Закрити спір. Закінчити гру.

Телефон у руці здавався важчим, ніж зазвичай.

“Де ви?” — написав я у спільний чат.

Макс: “У аудиторії 312.”

Кирило: “Не передумай.”

Я стиснув щелепу. Не передумаю.

— О, дивіться, хто прийшов, — усміхнувся Макс, коли я зайшов у порожню аудиторію. — Наш романтик.

— Закрийся, — коротко відповів йому я.

Кирило одразу зрозумів — щось не так.

— Що сталося?

Я не сів. Залишився стояти.

— Я хочу скасувати спір, - повідомив я хлопцям.

Запала тиша.

Макс кліпнув.

— Ти жартуєш? - запитав він.

— Ні.

— Чому? Ти майже виграв! - настоював на своєму Макс.

— Це не змагання, - відповів я йому.

Кирило повільно кивнув, ніби очікував цього.

— Ти втягнувся, — сказав він спокійно.

— Так, — чесно відповів я. — Втягнувся.

Макс розсміявся нервово.

— Та перестань. Це ж було просто… ну, прикол. Ти мав закохати її першою. Ми ж не збиралися реально її ламати.

— А як це виглядатиме, якщо вона дізнається? — різко запитав я. — Думаєш, їй буде смішно?

Мовчання стало густим.

— Я не хочу робити їй боляче, — тихо сказав я. — Мені вона подобається. По-справжньому подобається.

Макс перестав усміхатися.

— Серйозно?

— Так.

Кирило уважно дивився на мене.

— І що ти пропонуєш? - запитав він.

— Ми закриваємо це. Ніяких “я виграв”. Ніяких деталей. Просто забуваємо поо цей дурний спір.

— А якщо вона вже… — почав Макс.

— Саме тому, — перебив я його. — Я не хочу, щоб вона дізналась.

Він провів рукою по волоссю.

— Я вперше не хочу бути тим хлопцем, про якого всі думають. - сказав я хлопцям.

Кирило опустив погляд.

— Я казав, що ти втягнешся.

— І що тепер? — тихо запитав я у нього

— Тепер ти або чесний із нею… або це рвоне пізніше, — спокійно відповів Кирило.

Макс похитав головою.

— Ви драматизуєте. Вона ж нічого не знає.

І саме в цю мить двері в коридорі тихо рипнули.

Марія

Я не планувала підслуховувати. Я просто шукала Артема.

Я навіть усміхалася, бо саме сьогодні вирішила сказати це.

Не пафосно. Не театрально. Просто: “Мені здається, я закохуюсь.”

І раптом я почула своє ім’я. І зупинилася.

“…не хочу, щоб вона дізналась.”

“…це був спір.”

“…ти майже виграв.”

Світ раптом став дивно тихим для мене.

Я не почула всього. Не знала деталей.

Але почутого було достатньо.

Спір.

Закохати першою.

Не хочу, щоб вона дізналась.

У грудях стало порожньо.

Я зробила крок назад. Потім ще один.

Сміх студентів у коридорі здавався надто гучним.

Мої руки стали холодними.

Я не заплакала. Просто перестала дихати нормально.

У голові звучало одне: “Без гри.”

Я сама просила про це.

А він…

Я не дослухала. Не хотіла.

Бо якщо почую ще хоч слово — доведеться визнати, що все це було неправдою.

А мені так цього не хотілося.

Артем

В аудиторії я закінчив говорити хлопцям:

— Все. Я сказав. Спір закритий.

— Добре, — тихо відповів Кирило. — Але ти маєш сам їй сказати.

— Я скажу. Просто… не сьогодні.

Я вийшов у коридор. І відразу зрозумів, що щось не так.

Марія стояла біля вікна. Спокійна. Занадто спокійна.

— Привіт, — усміхнувся я. — Я тебе шукав.

Вона повільно повернулася.

— Справді?

Щось у її голосі змусило мене насторожитися і я запитав:

— Ти давно тут?

— Достатньо.

Моє серце пропустило удар.

— Маріє…

— Скажи мені, Артеме, — тихо перебила вона. — Це правда?

— Що саме?

— Що це був спір?

Я не відповів одразу. І цього було достатньо.

Вона кивнула сама собі.

— Ясно.

— Послухай, я якраз…

— Закриваєш його? — її губи ледь здригнулися. — Чула.

Я зробив крок до неї.

— Я хотів усе пояснити.

— Коли? Після того, як “виграєш”?

— Ні!

— А як це працює, Артеме? — її голос тремтів, але вона стримувалась. — Ти закохуєш мене, ставиш галочку і йдеш далі?

— Це не так! — різко сказав я їй. — Спочатку було — так. Але зараз — ні.

Вона завмерла.

— Спочатку?

Слова впали важко.

— Тобто все, що було… парк, дощ, розмови… це частина плану?

— Ні! — я провів рукою по волоссю. — Спір був дурним. Я не думав, що…

— Що я — людина? - запитала Марія.

І знову запала тиша.

В її очах блищали сльози, але вона не дозволяла їм впасти.

— Я сьогодні хотіла сказати тобі, що закохалась, — тихо промовила вона.

І ці слова ранили мене сильніше за будь-яке звинувачення.

— Маріє…

— Не треба.

Вона відступила.

— Ти мав рацію. Я не люблю, коли зі мною грають.

— Я не граю!

— Уже грав.

І це було найболючіше.

Вона розвернулася і пішла коридором, не озираючись.

Я залишився стояти на місці.

Уперше в житті я не програв спір. Я програв довіру.