Те, про що не говорять вголос

Марія

Після побачення щось змінилося. Не різко. Не драматично.

Просто між нами з’явилась тиша, яка більше не лякала мене.

Через кілька днів Артем знову чекав мене біля кав’ярні.

— Ти мене переслідуєш? — примружившись запитала я.

— Я називаю це сталістю, — відповів він. — Ти ж любиш стабільність.

— Я люблю, коли мене не дратують.

— Я працюю над цим.

Я зробила ковток кави й уважно подивилась на нього. Мені раптом захотілось опинитися в тихому і затишному місці. Я сказала Артему:

— Поїхали кудись.

— Кудись? - перепитав він.

— Просто кудись. Без плану.

Артем усміхнувся і сказав:

— Я боявся, що ти скажеш “у бібліотеку”.

— Не перегинай, - я усміхнулась також.

Артем привіз мене на оглядовий майданчик за містом. Невисокий пагорб, з якого видно вогні вечірнього міста. Осіннє повітря було прохолодне, але без дощу. Листя тихо шаруділо під ногами. Тут було тихо і красиво. Краєвид просто захоплював подих. У мене давно вже не було таких відчуттів.

— Я теж їздила колись за місто вдома з татом, — несподівано сказала я, сідаючи на капот машини. — Коли ще була школяркою. Ми приїжджали дивитися на місто і вигадували історії про людей у чиїх вікнах горіло світло.

Артем став поруч.

— І що ти вигадувала? - запитав він.

— Що в кожному вікні хтось щасливий. Навіть якщо це насправді не так.

— Ти оптимістка, - сказав він.

— Ні. Я просто хочу, щоб так було, - відповіла йому я.

Артем

Я мовчки дивився на Марію. Її очі ніби аж світилися від щастя.

— А ти? — вона підняла брову. — Про що мріє мажор Вишневський? Окрім нової моделі авто.

— Я не мрію про нове авто, - відповів я. - І ніколи про це не мріяв.

— Неочікувано, - пролунало у відповідь.

Я сперся руками об капот, дивлячись на вогні і задумливо сказав:

— Батько хоче, щоб я після універу, пішов у сімейний бізнес.

— А ти не хочеш? - запитала мене дівчина.

— Хочу… і не хочу.

— Це як?

— Я вмію керувати. Вмію домовлятися. Але іноді думаю, що живу за готовим сценарієм. Наче хтось уже вирішив, ким я маю бути. А я так не хочу жити, - відповів їй я.

Марія здивовано повернулась до мене.

— Я думала, у тебе в житті все просто.

— У мене все дорого, — тихо відповів я. — Але не завжди просто.

Вона засміялася, але м’яко.

— Чого ти хочеш насправді?

Я довго мовчав, задумавшись, тоді відповів: 

— Я хочу зробити щось своє. Щоб коли люди чули моє прізвище — це було про мене, а не про батька.

Марія дивилася на мене і бачила не самовпевненого хлопця з кав’ярні. А людину, яка боїться не виправдати очікувань. З цієї сторони я показував себе вперше.

— Це чесно, — сказала вона.

— Тепер твоя черга, - відповів їй я.

Вона глибоко вдихнула і задумливо сказала:

— Я хочу, щоб у мами більше не боліла спина.

Я повернувся до неї різко.

— Що? - перепитав.

— Вона працює в лікарні. Дві зміни. Постійно. Я хочу закінчити навчання, знайти хорошу роботу і щоб вона більше не рахувала кожну гривню. - сказала Марія впевнено.

У її голосі не було жалю. Лише спокійна рішучість добитись того, чого вона хоче від цього життя.

— Ти тому така вперта? — тихо спитав я.

— Я не вперта.

— О ні! Ти неймовірно вперта, - заперечив я.

— Бо мені не можна бути слабкою, - сказала вона мені.

Я обережно взяв Марію за руку і сказав:

— Тобі можна.

Вона подивилась на наші переплетені пальці і запитала:

— А якщо я дозволю собі бути слабкою, а потім усе зламається? Що тоді?

Я зрозумів, що це не просто слова.

— Я не хочу нічого ламати, — сказав їй тихо.

І в цю мить я сам повірив у це.

Вітер підхопив кілька сухих листків. Вони закружляли у повітрі і тихо опустились на землю.

— Знаєш, — сказала Марія, — я завжди думала, що ти поверхневий.

— Дякую, - скривився я 

— Але ти не такий.

— А який?

Вона на кілька секунд задумалась, а тоді сказала:

— Ти ховаєшся за жартами, бо боїшся, що якщо станеш серйозним — це використають проти тебе.

Я тихо видихнув і відповів:

— А ти ховаєшся за сарказмом, бо боїшся, що якщо дозволиш собі довіряти — тебе поранять.

Запала тиша.

— Ми звучимо як психологічний експеримент, — сказала Марія.

— “Два травмованих студенти на фоні осені” - пожартував я.

— З гумором, - підтримала вона мене.

Ми засміялися. І це було легко.

Коли стемніло остаточно, я дістав із машини плед.

— Ти планував романтику? - запитала здивовано Марія.

— Я планував, що ти замерзнеш.

Вона закуталася в плед і притулилася до мене плечем.

— Я боюся одного, — тихо сказала мені Марія.

— Чого?

— Що це занадто добре, щоб бути правдою.

Серце в мене стиснулося.

Бо десь глибоко я знав: правда, якщо вона відкриється, може все зруйнувати.

— Я не ідеальний, Маріє, — сказав я їй.

— Я теж.

— Але я хочу спробувати бути чесним.

І в цій фразі вперше прозвучала обіцянка.

Вона підняла голову й поцілувала мене сама. Коротко. Ніжно.

— Тоді спробуй.

І це було більше, ніж просто поцілунок. Це було дозволом.

Коли я відвіз її назад до гуртожитку, ми вже не жартували.

— Дякую, що не граєш роль, — сказала Марія перед тим, як вийти.

Я відчув, як ці слова боляче торкнулися мого серця.

— Я намагаюся.

І це була правда.

Поки що.