Осінь на смак карамелі

Марія

Я стояла перед дзеркалом уже втретє.

— Це просто побачення, — пробурмотіла сама собі. — Не співбесіда в NASA.

— Ти фарбуєшся так, ніби Вишневський оцінюватиме технічні характеристики, — пирхнула Оля, сидячи на ліжку. — Він хлопець. Він помітить максимум три речі: волосся, очі і чи ти усміхаєшся.

— Дякую за глибоку аналітику.

Я вдягнула темно-зелене пальто, тонкий светр і джинси. Нічого надмірного. Просто так, як завжди одягаюсь і виглядаю.

— Якщо він привезе троянди, я втечу, — попередила я.

— Якщо він привезе лімузин — я поїду замість тебе, — серйозно сказала Оля.

Телефон завібрував. Прийшло сповіщення від Артема.

“Я під гуртожитком. І без лімузина.”

Я  видихнула.

— Ну все. Якщо я не повернуся, назвіть кімнату моїм ім’ям.

— Якщо ти повернешся з поцілунком — розкажеш усе в деталях, — крикнула навздогін Оля.

Артем справді був без пафосу.

Темна куртка, світла сорочка, волосся трохи розтріпане вітром. І звичайна машина. Не демонстративна. Просто його власна.

— Ти пунктуальний, — сказала я, сідаючи всередину.

— Я хвилювався.

Я повернулася до нього і запитала:

— Ти зараз жартуєш?

— Ні.

І це знову було небезпечно щиро.

Артем

— Куди ми їдемо? — запитала Марія.

— Секрет. Але без ресторану з золотими виделками, обіцяю.

Я привіз її в старий парк неподалік центру. Дерева були вогняно-жовті, листя шелестіло під ногами, повітря пахло вологою землею й карамеллю з кіоску. Погода була осіння.

— Це… нормально, — здивовано сказала Марія.

— Я ж обіцяв.

Ми йшли алеєю, іноді штовхаючи одне одного плечем.

— Якщо ти зараз скажеш щось пафосне про красу осені, я піду, — попередила Марія.

— Я просто думаю, що листя падає з дерев красиво.

— Це вже межа.

Я засміявся.

Поруч стояв невеликий атракціон — тир із пластиковими качками.

— О, — сказала Марія. — Перевіримо, чи ти такий влучний, як самовпевнений.

— Якщо я виграю — ти скажеш, що я найкращий.

— Якщо ти програєш — купуєш мені карамельне яблуко.

— Домовились.

Я програв. Двічі.

— Я підозрюю, що це змова, — серйозно сказав я, віддаючи їй яблуко.

— Просто ти не звик, що не все купується, - відповіла мені Марія.

Я подивився на неї довше і сказав:

— Я й не хочу це купувати.

Марія відвела погляд першою.

І саме в цей момент небо вирішило втрутитися.

Спочатку кілька крапель. Потім більше.

— Це ти замовив атмосферу? — крикнула вона, сміючись.

— Я замовляв романтику, а не зливу!

Дощ посилився. З неба лилась вода, ніби там хтось включив кран.

Вони побігли алеєю, ховаючись під деревами, але це не допомогло. Волосся Марії намокло, Артем сміявся так, ніби вперше за довгий час йому було просто добре.

— Туди! — він кивнув на маленьке кафе на розі.

Вони влетіли всередину, задихані й мокрі.

Кафе було просте. Тепле світло, запах кави і кориці. Тут було тепло і затишно.

Марія

— Ти виглядаєш як реклама шампуню “до і після дощу”, — сказала я, дивлячись на Артемове розтріпане волосся.

— А ти — як причина, через яку я застуджуся.

— Сам винен, - я посміхнулась.

Ми замовили гарячий шоколад.

Дощ стукав по вікнах. Усередині було тихо.

— Мені подобається, що ти смієшся, — раптом сказав Артем.

— Я завжди сміюся, -відповіла йому я.

— Ні. Справжньо — не завжди.

Я трохи розгубилась від цих слів.

— Ти занадто уважний, Вишневський.

— Можливо.

Ми сиділи близько. Плече до плеча.

І вперше мовчання між нами було комфортним.

Коли дощ стих, Артем відвіз мене до гуртожитку.

Машина зупинилася під жовтим світлом ліхтаря. Листя блищало від вологи.

— Дякую, — тихо сказала я. — Це було… добре.

— “Добре” — це шість із десяти чи дев’ять?

— Сім з половиною.

— Я працюватиму над підвищенням рейтингу.

Я засміялася.

Наступила тиша.

Ми дивилися одне на одного довше, ніж треба.

— Маріє… — його голос став тихішим.

— Мм?

— Можна?

Я знала, що він питає.

І замість жарту цього разу просто кивнула.

Поцілунок був обережний. Ніби він боявся зробити щось неправильно.

Теплий. Повільний. Трохи незграбний — ми навіть ледь не вдарилися носами.

Я тихо засміялася просто в його губи.

— Це мінус один бал за координацію, — прошепотіла йому.

— Я можу повторити, щоб покращити статистику.

І вдруге він був сміливішим.

Артем

Коли ми відсторонилися, повітря в машині стало ніби густішим.

— Добраніч, Артеме, — тихо сказала Марія.

Вперше — без прізвища.

І це вдарило сильніше за будь-які слова.

Марія вийшла, але перед тим, як зачинила дверцята, ще раз глянула на мене.

Я сидів за кермом і посміхався так, ніби щойно виграв щось набагато важливіше за спір.

Я був щасливий тієї миті.

А десь у глибині кишені лежав телефон із повідомленням від Кирила:

“Ти пам’ятаєш правила?”

Я не відкривав його. Бо сьогодні вперше хотів забути про те чортове парі і його правила.