Кава без гри

Артем

Артем Вишневський ніколи не хвилювався перед побаченням.

Ніколи.

Зазвичай усе було просто: написав, призначив місце, приїхав, посміхнувся — готово.

Жодної стратегії. Жодних сумнівів.

Але сьогодні я стояв перед шафою вже п’яту хвилину.

— Ти серйозно? — пробурмотів я до свого відображення.

Худі чи сорочка?

Занадто офіційно — вона закотить очі.

Занадто байдуже — подумає, що мені все одно.

Я вибрав чорне худі. Просте. Без логотипів. Щоб не було надто офіційно.

— Що зі мною відбувається… — тихо видихнув.

Телефон завібрував. На екрані з'явився чат з друзями.

Макс:

“Ти сьогодні її кличеш на побачення?”

Кирило:

“Не тупи. Чим довше тягнеш, тим більше сам втягнешся.”

Я усміхнувся криво.

Ми сиділи разом за годину до того в спортзалі університету, і ця розмова досі крутилася в голові.

— Просто запроси, — сказав тоді Макс. — Це ж елементарно. Ти ж Вишневський.

— Оце і проблема, — сухо відповів їм я.

Кирило дивився на мене довше, ніж треба, ніби щось підозрюючи.

— Ти вперше не хочеш, щоб вона погодилась “бо ти — це ти”, — спокійно сказав він. — Ти хочеш, щоб вона погодилась, бо це ти — з нею.

Я тоді промовчав, бо не знав що йому відповісти.

— І ще, — додав Кирило. — Якщо це досі спір, не перегинай. Якщо вже не спір — вирішуй швидше. Бо вона не з тих, хто пробачає приниження.

— Я її не принижую, — різко відповів я.

— Поки що.

Це “поки що” досі звучало у вухах.

Я вийшов з дому і глибоко вдихнув осіннє повітря. Листя шаруділо під ногами. Було прохолодно, але приємно. 

“Без гри”, — згадалися її слова.

І це вперше налякало мене більше, ніж перспектива програти.

Бо грати — я умів.

А от бути чесним — не дуже.

Я відкрив свої нотатки в телефоні.

Так, я справді написав кілька варіантів запрошення на побачення Марії.

“Маріє, ти мені подобаєшся. Підеш зі мною на побачення?”

“Я хочу провести з тобою вечір. Без сарказму. Давай сходимо на побачення”

“Давай спробуємо не змагатися, а просто бути тими, ким ми є насправді. Сходиш зі мною на побачення?”

Я закрив екран телефона.

— Це ж просто запросити на побачення, — сказав сам собі. — Ти що, п’ятнадцятирічний?

Але серце моє билося швидше, ніж зазвичай.

Бо вперше мені було важливо не виграти.

А все не зіпсувати.

Марія

Я вже починала підозрювати, що у всесвіту є почуття гумору.

Бо щойно я заходила в кав’ярню біля університету — він уже був там.

Артем Вишневський сидів за своїм “улюбленим” столиком біля вікна, ніби це його персональна територія. Сьогодні він був без пафосу: чорне худі, годинник, який явно коштує більше моєї стипендії за семестр, і чашка американо.

— Ти тут живеш? — кинула я йому, підходячи до баристи.

— Я інвестую в заклад, — не піднімаючи очей, відповів він. — Вони вже думають назвати напій на мою честь.

— “Самовпевнений раф”?

— “Неперевершений Вишневський”. Подаватимуть із сарказмом.

Я закотила очі, але сіла навпроти.

Це вже стало звичкою. І це мене лякало.

— Ти сьогодні без охорони? — кивнула я на відсутність Макса і Кирила.

— Я іноді виходжу у світ сам. Дивно, правда? - запитав Артем.

— Дуже. Я думала, ти без свідків не функціонуєш.

Він усміхнувся. І цього разу в усмішці не було виклику. Тільки легкість.

— Як пара? — запитав він.

— Складна. Як і моє життя з тобою в одному місті.

— Тобі подобається.

— Мені подобається кава. Ти — побічний ефект.

Артем засміявся.

І я зловила себе на тому, що мені подобається цей звук.

Коли я вийшла з кав’ярні, вже сутеніло. Повітря було прохолодне, десь пахло димом і осіннім листям.

— Я проведу, — сказав Артем, ніби це навіть не обговорюється.

— Я не гублюся.

— Я знаю. Просто хочу тебе провести до гуртожитку.

Я подивилася на нього уважніше. Хлопець виглядав серйозним.

— Ти змінився, - сказала я.

— В кращий бік?

— Ти став… тихішим.

Артем на секунду замовк.

— Може, я просто перестав кричати, щоб мене помітили.

Моє серце зробило незручний рух.

Ми йшли повільно. Без звичної словесної дуелі. Просто поруч.

— Маріє, — раптом сказав він серйозніше.

— Мм?

— Я хочу запросити тебе на побачення.

Я спіткнулася. Це було несподівано.

— Це що, офіційна заява? - запитала я.

— Так.

— З квітами? Чи одразу з феєрверками?

— Без феєрверків. Просто ти і я.

Я дивилася на нього довше, ніж планувала.

— І куди ж мажор планує мене вести? У ресторан, де кава коштує триста?

— Якщо ти хочеш — так.

— Ні. Я хочу… — я задумалася. — Щоб це було нормально. Без пафосу.

Артем у відповідь кивнув.

— Добре. Без пафосу.

— І без гри, — додала я трохи тихіше.

На секунду його погляд став напруженим. Наче я випадково торкнулася чогось болючого.

— Без гри, — повторив він.

Наступила тиха пауза.

— Тоді… я погоджуюсь, — сказала я Артему.

І сама не зрозуміла, коли це рішення стало таким важливим.

— Справді? — Артем виглядав так, ніби не очікував.

— Не звикай. Це аванс.

— Я не підведу.

— Ти впевнений?

— Ні, — чесно відповів він. — Але хочу спробувати.

І в цій фразі не було самовпевненості. Лише щось дуже справжнє.

Біля гуртожитку я зупинилася.

Світло з вікон падало на асфальт. Було тихо. 

— То коли? — запитала я.

— П’ятниця. Вечір. Я заберу тебе.

— Без лімузина.

— Обіцяю.

Я посміхнулася.

— Добраніч, Вишневський.

— Добраніч, Маріє.

Він не намагався мене поцілувати. Не тиснув. Не грав.