Волонтерська поїздка

Артем

— Ти серйозно не їдеш? — Кирило сперся ліктями об стіл у кав’ярні. — Вишневський, це шанс.

— Який ще шанс? — я крутив у руках ключі від машини. — Провести суботу в холодному селі без вайфаю? Я ще не зовсім звихнувся.

— Ні, генію, — закотив очі Макс. — Провести суботу з Марією.

Ім’я подіяло.

Я зробив вигляд, що мені байдуже.

— Вона їде? — запитав я занадто спокійно.

— Вона там головна активістка, — хмикнув Кирило. — Староста сказав, що Марія ледь не сама все організовувала.

Макс нахилився ближче:

— Слухай, якщо ти хочеш виграти спір, треба заходити глибше. Квіти й кава — це банально. А от поїхати волонтером? Це рівень “я не просто мажор, я — чутливий мажор”.

— Я не буду прикидатися святим, — холодно відповів хлопцям я.

— Ти вже прикидаєшся закоханим, — спокійно відповів Кирило.

Кілька секунд тиші.

— Вишневський, — додав Макс, — ти ж не хочеш програти. Умови пам’ятаєш?

Місяць. Щоб вона закохалася першою.

Я стиснув щелепу.

— Я пам'ятаю. Але вона не така проста.

— Тим цікавіше.

Кирило посміхнувся:

— А якщо раптом ти й сам втягнешся… ну, це буде бонус.

— Я не втягнусь, — коротко відрізав їм.

Але вже за годину я писав старості:

“Є ще місце в автобусі?”

МАРІЯ

Я ненавиділа вставати о п’ятій ранку.

Особливо в суботу.

Особливо восени, коли сонце ще світить, але вже не так гріє.

Особливо коли в кімнаті гуртожитку так холодно, що здається — ковдра не гріє, а просто морально підтримує.

— Якщо я помру від недосипу, — пробурмотіла я, запихаючи светр у рюкзак, — скажіть Артему Вишневському, що це його карма.

— О, то він їде? — миттєво оживилася Оля, сидячи на ліжку з чаєм. — Тоді я передумала спати. Я поїду просто подивитися, як мажор триматиме коробки.

Я фиркнула у відповідь.

Вчора староста факультету оголосив: волонтерська поїздка в невелике містечко за сто кілометрів. Допомога місцевому центру — розвантажити гуманітарку, провести майстер-класи для дітей, розсортувати речі.

І Артем записався.

Сам.

Без тиску.

Без сарказму.

Це мене трохи насторожувало.

— Ти ж розумієш, — примружилась Оля, — або він реально почав мінятися… або це частина його мажорського плану “завоюй бідну студентку через добрі справи”.

— Він не настільки продуманий, — зітхнула я. — Йому просто нудно. От і все.

Але десь глибоко я знала: мені цікаво, яким він буде там. Без кав’ярні, без друзів, без дорогого авто.

Автобус був старий. З характером. І, здається, з історією.

Я сіла біля вікна. Навмисно. Щоб ніхто не сів поруч.

Всесвіт засміявся.

— Можна? — пролунав голос, занадто знайомий.

Артем Вишневський стояв із термосом у руках і виглядав… дивно нормальним. Без брендової куртки. У простій чорній шапці.

— Тут вільна країна, — сухо відповіла я йому.

— Поки що, — посміхнувся він і сів поруч.

Перші двадцять хвилин ми їхали і мовчали.

Автобус підскакував на ямах.

Хтось позаду хропів уже на весь салон.

— Ти серйозно хотіла їхати? — нарешті спитав він.

— Так. Я їжджу щороку.

Артем повернувся до мене.

— Щороку?

— Уяви собі. Є життя поза інстаграмом.

— Болить, — театрально приклав руку до серця Артем.

Але далі не жартував.

Через годину дороги стало холодно. Старий обігрівач вирішив, що йому досить і виключився.

Я намагалася не тремтіти, щоб не показати що мені холодно.

І тоді відчула, як на мої плечі лягає його куртка.

— Я не просила, - заперечила я.

— Я і не питав.

Я хотіла віддати куртку назад Артемові.

Але руки були занадто холодні.

Містечко зустріло їх сірим небом і запахом дощу.

Центр допомоги розмістили в будівлі старої школи. Усередині було ще холодніше, ніж в автобусі.

Робота почалася одразу.

Я розбирала коробки з одягом. Пояснювала дітям, як робити прості листівки. Сміялася разом із ними 

І краєм ока спостерігала.

Артем тягав ящики. Важкі. Без позування. Без селфі.

Коли один із хлопців випадково перечепився й розсипав коробку, Артем не роздратувався. Він просто присів поруч.

— Давай разом. Я теж іноді падаю, — спокійно сказав він.

Я завмерла.

Це не була гра.

Не для дітей.

Не для когось.

Він був… щирий.

І це лякало більше, ніж його самовпевненість.

Під вечір у спортзалі розклали матраци.

— Тільки не кажи, що ти ніколи не спала в спальнику, — усміхнувся Артем, сідаючи поруч.

— Я не ти. Мене в дитинстві не возили на Мальдіви.

— Мені було десять.

— Бідолашний.

Артем засміявся. Тихо. По-справжньому.

Світло вимкнули рано. Було холодно. І темно.

— Маріє? — його голос став серйозним.

— Що?

— Ти завжди така сильна?

— Ні. Просто не люблю, коли хтось бачить, що мені страшно.

Запало мовчання.

— Я не хотів їхати спочатку, — тихо сказав він. — Думав, це нудно. А потім зрозумів, що тут будеш ти.

Серце зробило зайвий удар.

— І?

— І мені захотілося побачити, яка ти поза університетом.

— І що ти побачив?

Артем трохи помовчав, а тоді сказав:

— Людину, яку важко не поважати.

Я не знала, що відповісти на це йому.

Бо це не було фліртом.

Це було щиро.

І саме тому небезпечно.

Вночі стало ще холодніше.

Я прокинулася від того, що змерзла.

Поряд хтось ворухнувся.

— Ти тремтиш, — прошепотів Артем.

— Ні.

— Тремтиш.

Він посунувся ближче. Накрив нас обох своєю курткою.

Я не відсунулася.

І вперше за весь час дозволила собі не бути настороженою.

Вранці я дивилася, як Артем розмовляє з літньою жінкою, якій ми привезли продукти.