Парк, де руйнуються стереотипи

Марія

У кімнаті гуртожитку пахло лаком для волосся, кавою «3 в 1» і нервами.

Я стояла перед маленьким дзеркалом, яке кріпилось до шафи скотчем, і втретє знімала светр.

— Ти не на співбесіду в міністерство йдеш, — фиркнула Оля, лежачи на верхній полиці ліжка. — Це просто побачення.

— Це не побачення, — сухо відповіла їй я. — Це відплата за допомогу.

— Ага, — втрутилась Катя, закручуючи плойкою моє пасмо волосся. — Ти так нервуєш, ніби маєш виходити заміж.

— Я не нервую, — відповіла Каті, відклала светр і потягнулась за джинсовою курткою.

— Ти міняєш одяг вже сорок хвилин, — Оля піднялась на ліктях. — І це при тому, що ти нібито Артема не переносиш.

Я закусила губу. Не переношу.

Так, саме так я і казала. Пихатий. Самовпевнений. Золота картка замість серця. Людина-спір.

І все ж…

Коли вчора я застрягла біля зачиненого корпусу факультету з купою креслень, які розлетілися під поривом вітру, саме Артем перший кинувся збирати їх разом зі мною. А коли у кафе з’явилась компанія напідпитку хлопців — він навіть не роздумуючи кинувся мене рятувати.

І раптом перестав бути «мажором». Принаймі мені так тоді здалося.

— Куди ви йдете? — поцікавилась Оля.

— В парк розваг, — спокійно відповіла я, застібаючи куртку.

Тиша тривала секунду. Потім кімната вибухнула сміхом.

— В ПАРК?!

— Ти ведеш Артема Вишневського в парк атракціонів?!

— Це геніально!

Я знизала плечима і відповіла:

— Він хоче пафос? Отримає автомати з іграшками за двадцять гривень.

— Я хочу бачити його обличчя, — засміялась Катя. — Якщо він прийде в піджаку...

Артем стояв біля входу в гуртожиток.

І так. Він був у піджаку.

Я ледь стримала усмішку.

— Ти серйозно? — я оглянула його з голови до ніг.

— Я подумав, це… вечеря? — він трохи розгублено глянув на мене.

— Так. З цукровою ватою.

Артем моргнув.

— Що?

— Ходімо. Сьогодні я вирішую.

І я впевнено рушила вперед. Йому не залишалось нічого, окрім як підти за мною.

Артем

Парк розваг світився різнокольоровими вогнями. Грала гучна музика, сміялись діти, запах попкорну змішувався з осіннім повітрям. Усі люди, які там були, весело проводили час і виглядали щасливими.

Я стояв біля входу так, ніби мене щойно привезли в іншу реальність.

— Ти жартуєш, — тихо сказав я Марії.

— Ти хотів «побачення». Я хотіла відплатити. Компроміс.

— Я не впевнений, що мій піджак це переживе.

— Зніми його.

— Що?

— Зніми. Інакше я не пущу тебе на автодром.

Я дивився на неї кілька секунд.

Потім… розсміявся. Не самовдоволено. Не зверхньо. Просто по-справжньому. Так, як давно уже не сміявся.

Зняв піджак. Закотив рукави сорочки і сказав:

— Гаразд, Маріє. Покажи, що ти там задумала.

Марія

Першим був тир.

— Якщо ти виграєш мені ведмедика, — кинула я виклик Артему, — я визнаю, що ти не безнадійний.

— А якщо програю? - запитав він.

— Тоді ти купуєш мені два.

Артем взяв гвинтівку і зосередився на мішені. 

Перший постріл — мимо.

Другий — ще гірше.

— О Боже, — я схрестила руки. — Ти точно на третьому курсі?

— Замовкни, — засміявся він.

Третій постріл влучив точно в центр.

Артем здивовано глянув на мішень.

— Випадковість, — буркнула я.

П’ять пострілів поспіль — і всі в ціль.

Через кілька хвилин він простягнув мені величезного плюшевого ведмедя.

— Тримай. І я не безнадійний.

Я взяла іграшку і усміхнулась.

— Добре. Мінус один стереотип.

— Скільки їх ще?

— Багато.

Артем

Автодром став поворотним моментом.

Марія кермувала впевнено. Вона сміялась, коли врізалась у моє авто. Спеціально.

— Ти шахрайка! — крикнув я їй.

— Я так відплачую!

Я врізався у відповідь.

Це було так весело, що ми обоє почали сміятися так, що не могли говорити.

Без масок. Без спору. Без глядачів. Нам по-справжньому було весело удвох.

Коли машинки зупинились, я раптом залишився сидіти.

— Що таке? — запитала Марія.

— Я давно так не сміявся.

І в моєму голосі не було гри. Я дійсно був щасливий в цей момент.

Марія

На «чортовому колесі» ми сиділи мовчки.

Місто під нами сяяло. Це просто захоплювало подих.

Я тримала ведмедика на колінах.

— Чому парк? — тихо спитав Артем.

— Бо тут немає статусів, — відповіла я. — Тут всі просто люди. Хтось боїться висоти, хтось кричить на гірках. Тут не важливо, на якій машині ти приїхав.

Він подивився на мене.

— А ти вирішила, що я тільки про це думаю?

— Я вирішила, що ти звик, що все легко.

Артем помовчав, а потім сказав:

— Легко — це коли від тебе нічого не чекають. А коли ти постійно маєш бути першим — це не дуже легко.

Я не знала, що відповісти на це йому.

— Я не такий, яким ти мене намалювала, — тихо сказав він.

— Можливо.

Колесо підняло нас вище. Внизу сміялись люди.

— А ти не така, як я думав, — додав Артем.

— І якою ж ти мене уявляв? - запитала я його.

— Я думав, ти холодна.

Я усміхнулась йому і відповіла:

— Це захисний режим.

Він кивнув.

— Я зрозумів.

І в ту мить я вперше подивилась на нього не як на мажора. А як на хлопця.

Який може червоніти, коли програє в тирі.

Який сміється без фальші.

Який став поруч, коли було темно.

Артем

Повертаючись до гуртожитку, ми йшли повільно.

— Отже, — сказав я, — це була відплата?

— Так, - відповіла мені Марія.

— І що тепер?

— Тепер ми квити.

Я зупинився.