Ти випадково тут? Я - теж.

Марія

Перший раз — це був збіг.

Другий — уже статистика.

Третій — переслідування.

Я помітила це через три дні після того лате за 200.

Артем з’явився в кав’ярні знову.

— Лате, — сказав він.

— Двісті, — відповіла я.

— Я знаю.

І посміхнувся так, ніби ми вже маємо спільну історію.

Я видала каву без коментарів.

Ніяких дотиків. Ніяких зайвих поглядів.

Але він не пішов одразу.

Сів за столик. Сам.

І дивився в ноутбук рівно до того моменту, поки я не глянула в його бік.

Збіг?

Можливо.

Але потім він з’явився наступного дня.

І ще наступного.

— Він знову тут, — прошепотіла Настя.

— Він любить каву.

— Він любить тебе.

— Він любить себе.

Я намагалася ігнорувати.

Правило номер три:

якщо мажор наполегливий — це ще не означає, що він серйозний.

Артем

Макс був у захваті.

— Ти ходиш туди щодня? - запитав він.

— Мені подобається кава.

— Ти ненавидиш мигдалеве молоко, - заперечив Макс.

— Я росту як особистість.

Кирило реготав.

Але правда в тому, що мені було цікаво спостерігати.

Вона працювала швидко. Чітко. Без зайвих рухів.

Ніхто не отримував особливого ставлення.

І я — теж.

Це дратувало. І притягувало одночасно.

На четвертий день я вирішив змінити тактику.

Марія

Я якраз виходила з університету після пари з аналітики, коли почула:

— Маріє.

Голос за спиною. Спокійний. Упевнений.

Я повільно обернулася.

Артем стояв біля входу, ніби це його особиста сцена.

— Ти за мною ходиш? — спитала я.

— Ми навчаємось в одному університеті, - відповів він мені.

— І саме тому ти стоїш біля мого корпусу?

Артем засміявся.

— Можливо, я чекав тебе.

— Це тривожний сигнал, - сказала я.

— А якщо я хотів просто поговорити?

Я схрестила руки.

— Про що?

— Про маркетинг. Наприклад.

— У тебе є друзі для цього.

— Вони не такі цікаві.

Я закотила очі.

— Слухай, Вишневський…

— Артем.

— Добре. Артем. Якщо це якась гра — я не гравець.

Він на секунду став серйознішим.

— А якщо ні?

— Тоді тобі швидко набридне це.

Я обійшла його й пішла далі, поспішаючи на роботу.

І чомусь відчула, як він дивиться мені вслід.

Артем

Вона не реагує так, як мала б реагувати на мене.

І це починає мене злити.

— Ну що? — запитав Макс увечері. — Уже запросив?

— Вона складніша, - відповів йому я.

— О, вибачте, складна бюджетниця.

Я різко подивився на нього.

— Не називай її так, - попередив його.

Макс підняв руки.

— Ого. Захисний режим?

Я мовчав.

Бо щось починало зміщуватися.

Спочатку це був азарт.

Тепер — щось більше схоже на інтерес.

Справжній.

І це не входило в план.

Марія

Через два дні Артем з’явився в бібліотеці.

У бібліотеці.

Сів навпроти мене.

— Це вже офіційно переслідування, — сказала я, не піднімаючи очей від ноутбука.

— Я теж люблю тишу, - відповів він мені.

— Ти голосно існуєш.

Він посміхнувся.

— Я можу бути тихим.

— Спробуй.

І він… справді замовк.

Працював. Без коментарів. Без понтів.

І це було дивно.

Несподівано нормально.

Через годину я не витримала.

— Чого ти хочеш?

Артем подивився прямо на мене. Без гри. Без усмішки.

— Тебе.

Серце зробило дуже непрофесійний кульбіт.

Я закрила ноутбук.

— Погана стратегія, Вишневський.

— Чому?

— Бо я не продаюсь за лате.

Я встала й пішла.

Але цього разу… мені довелося зусиллям волі не обернутися.