Лате за 200 і дуже поганий початок

Артем
Я не планував починати гру так швидко.
Але Макс — це людина, яка не дає забути про парі навіть якщо ти випадково забудеш власний день народження.

— Ти бачив, як вона вийшла після лекції? — сказав він, коли ми спускалися сходами. — Ні погляду, ні реакції. Наче нас не існує.
— Може, ми і не існуємо в її світі, — знизав плечима Кирило.
— О, існуємо, — відповів я. — Просто вона не показує.

Макс усміхнувся так, ніби вже виграв.
— Сьогодні. Починай сьогодні. Бо інакше ти здуєшся.
— Я не здуваюся, - відповів я.
— Тоді вперед, тигре.

Я закотив очі.
Це мало бути легко.
Підійти. Познайомитися. Зацікавити.
Класична схема.
Я навіть не думав про це як про щось серйозне.
До моменту, поки не побачив її вдруге того ж дня.

Марія
Моя зміна в «Urban Bean» починалася о 15:00.

Форма — чорний фартух, бейджик із написом «Марія» і посмішка, яка входить у посадові обов’язки.

Кав’ярня жила своїм ритмом: пар із кавомашини, звук млинка, запах карамелі.
Я люблю працювати тут. Тут усе чесно: ти готуєш каву — тобі платять. Без інтриг, без ігор.

— Сьогодні багато людей з універу, — сказала моя колега Настя. — Початок семестру.
— Значить, буде багато «лате на мигдалевому без калорій», - відповіла їй я.
— Ти така токсична.
— Я реалістична.

Черга повільно рухалася.
І тоді двері відчинилися.
Я навіть не підняла очей одразу. Просто почула сміх. Чоловічий. Впевнений.

— О-о-о, — прошепотіла Настя. — Це ж…
— Якщо це ще один блогер, я звільняюсь.

Я підняла погляд.
І побачила його.
Того самого Вишневського.

Звичайно.
Всесвіт має специфічне почуття гумору.

Артем підійшов до стійки разом із друзями. Розслаблений. У дорогій куртці. Наче це його особистий заклад.

Я перевела погляд на меню.
— Наступний.

Він зробив крок вперед.
І вперше подивився прямо на мене.
Секунда.
Дві.
І я побачила момент упізнавання.

— Привіт, — сказав він легко. — Ти ж з маркетингу?
О, то він таки пам’ятає.
— Можливо, — відповіла я спокійно. — Замовлення?

Макс ледь стримував сміх десь збоку.
Артем не відвів погляду.
— Лате. На мигдалевому. Безлактозне.
— Двісті гривень, — сказала я.
— За каву?

Я підняла брову.
— За понти.

Настя за моєю спиною ледь не вдавилася повітрям.
Кирило тихо присвиснув.
Артем усміхнувся.
Не роздратовано.
Не зверхньо.
Зацікавлено.

— Тобто ти так з усіма клієнтами?
— Тільки з тими, хто замовляє найдорожче молоко і дивиться так, ніби це благодійність.

Макс хмикнув:
— Вона мені подобається.
Я пробила чек.
— Двісті.
Артем розрахувався телефоном.

— І як тебе звати? — запитав він.
Я вказала на бейджик.
— Там написано.
Артем нахилив голову, ніби вивчаючи.
— Марія.
— Молодець. Читати умієш.

Я подала йому стакан.
Наші пальці на секунду торкнулися.
І чомусь ця секунда була занадто відчутною.
Я першою відвела руку.
— Гарного дня, - побажала вічливо.

Він не відходив.
— А ти завжди така… дружня?
— Тільки з третьокурсниками, які шукають пригод.

Його друзі вже відкрито сміялися.
Але Артем — ні.
Він дивився на мене уважніше, ніж треба.

— Добре, Маріє, — сказав він повільніше. — Побачимось.
— Сумніваюсь.
Артем усе ж відійшов, оскільки черга була позаду велика.

Я зробила вигляд, що мені байдуже.
Але серце чомусь билося трохи швидше.
Дратівливо.
Непотрібно.
Небезпечно.

Артем
Ми сіли за столик біля вікна.

Макс одразу нахилився до мене.
— Оце так початок. Вона тебе щойно красиво відшила.
— Вона не відшила, — відповів я спокійно.
— А що це тоді було?

Я зробив ковток лате.
— Це був виклик.

Кирило засміявся.
— Обережно, а то ще закохаєшся в неї.
— Не перебільшуй - відповів йому я.

Але правда була в тому, що вона не поводилась так, як усі.
Не фліртувала.
Не намагалася сподобатися.
Не показувала інтерес.
І саме це зачепило.

Я знову глянув у бік стійки.
Вона вже обслуговувала іншого клієнта, ніби мене тут ніколи не було.
Наче я — просто черговий чек на 200 гривень.

— Місяць, — нагадав Макс.
Я усміхнувся.
— Ти пошкодуєш, що вибрав саме її.
— Чому це?

Я дивився, як вона сміється з чогось, що сказала колега.
І вперше за довгий час мені стало по-справжньому цікаво.
— Бо це вже не просто парі.

Марія
Коли вони пішли, Настя підлетіла до мене.
— Це був Вишневський!
— Я в курсі, - відповіла їй.
— І ти з ним так говорила?! - запитала вона.

Я знизала плечима.
— Він замовив лате.
— І?
— І заплатив двісті гривень.
— Маріє, він на тебе дивився, - сказала Настя.

Я витерла стійку.
— Нехай дивиться. За погляд поки що грошей не беруть.

Але всередині щось тихо шепотіло:
Обережно.
Бо хлопці, які звикли отримувати все, ніколи не зупиняються після першої невдачі.
І це був лише початок.