День, коли всесвіт вирішив пожартувати

Марія

Я прокинулася о 6:42.
Не тому що відповідальна.
А тому що в гуртожитку хтось вирішив, що фен — це ранковий гімн свободи.

До речі, мене звати Марія Коваль. Мені дев’ятнадцять. Я студентка другого курсу маркетингу. Бюджетниця. Людина, яка знає ціну гречки по акції в трьох різних супермаркетах.
Я живу в кімнаті 314 — і якщо ви думаєте, що це просто цифра, то ні. Це рівень мого терпіння.

— Соломіє, — сказала я в подушку, — якщо ти ще раз увімкнеш фен до сьомої, я напишу на тебе скаргу в ООН.
— Я психологиня в майбутньому, я знаю, як ти насправді мене любиш, — відповіла вона.

Соломія Гнатюк — моя сусідка, майбутня рятівниця розбитих сердець і жертва власних. Вона вірить у любов із першого погляду, а я — у те, що перший погляд зазвичай бреше.

Я з маленького містечка. Поступила на бюджет. Мама плакала. Тато мовчки обіймав. Я пообіцяла собі одне: я не повернуся додому з порожніми руками.

Мій план на життя виглядає так:
Закінчити університет з відзнакою.
Отримати грант.
Побачити світ.
Купити мамі пральну машину, яка не стрибає по ванній.

У цьому плані немає пункту «закохатися».
Особливо не в мажора.
Я це правило сформулювала ще на першому курсі, коли побачила, як одна дівчина з нашого потоку плакала в туалеті після «серйозних стосунків» із хлопцем, який називав її «прикольною пригодою».
Ні, дякую.

Перший день після канікул завжди дивний.
Усі повертаються засмаглі, з новими зачісками й амбіціями.
Я натягнула свої улюблені джинси, білу сорочку й кеди. Ніяких брендів, зате чисто й акуратно. Волосся в хвіст — мій бойовий режим.

— Ти сьогодні така серйозна, — сказала Соломія.
— Я завжди серйозна, - відповіла їй.
— Ні. Сьогодні ти «я врятую цей семестр».

Я глянула на себе в дзеркало.
Очі трохи втомлені. Але вперті.
Я люблю це в собі. Впертість — безкоштовна, але працює краще за мотиваційні цитати.

Артем

Я прокинувся о 9:28.
Не тому що безвідповідальний.
А тому що лекція о 10:00, а університет за десять хвилин їзди на машині.

Мене звати Артем Вишневський. Мені двадцять один. І так, я знаю, що прізвище звучить як бренд вина.
Я живу в квартирі з панорамними вікнами, де світанки виглядають так, ніби їх знімають для реклами.

Кавомашина сама вирішує, який настрій у мене сьогодні.

Батько каже, що я маю продовжити сімейний бізнес.
Я кажу, що маркетинг — це теж бізнес.
Він каже, що я «ще подорослішаю» колись.

У мене є два найкращих  друга.
Макс Дорошенко — людина-азарт. Якщо з ним мовчати більше трьох хвилин, він запропонує парі.
Кирило Савчук — хлопець, який народився з ідеальною посмішкою й відчуттям власної чарівності.

Я не поганий хлопець. Просто світ завжди був до мене… лояльним.
Гроші? Є.
Машина? Є.
Дівчата? Ну, скажімо так, я не скаржився.
Я звик, що якщо хтось дивиться на мене — то з інтересом.
А якщо не дивиться — то це питання часу.

Марія

Корпус маркетингу завжди пахне кавою і легким стресом.

Першу спільну лекцію для всіх курсів факультету я ненавиджу ще до її початку.
Це означає:
переповнену аудиторію
дефіцит розеток
дефіцит кисню
надлишок понтів

Я зайшла разом з Ірою за п’ятнадцять хвилин до початку — стратегія «зайняти нормальні місця й вижити».

— Сідай ближче до проходу, — прошепотіла Іра. — Якщо що — швидко втечемо.
— З лекції? - запитала я.
— Від соціальної нерівності.
Я закотила очі та посміхнулася.

Аудиторія повільно наповнювалася. Перший, другий, третій і четвертий курс — всі разом. Скрізь лунав сміх, гул голосів не вщухав, а запах парфумів змішався.

Іра різко стиснула мою руку.
— Дивись. Он заходить Вишневський, - промовила вона.
Я машинально глянула в бік дверей.

Там був хлопець. Високий. Чорна сорочка. Спокійний крок людини, яка ніколи не шукала знижки. За ним — двоє друзів.

— Це хто? — спитала я.
— Ти що, серйозно не знаєш хто це? — Іра подивилася на мене так, ніби я щойно сказала, що не знаю, що таке Wi-Fi. — Артем Вишневський. Третій курс. Його батько будує пів Києва. Машина — космос. Колишніх — список, як меню в ресторані.
— Рада за нього, - я стенула плечима.
— Маріє, він буквально місцевий університетський міф, - промовила подруга.
— У мене інші жанрові вподобання, - відповіла я їй.

Я ще раз глянула в той бік.
Він сміявся з чогось, що сказав один із його друзів. Впевнено, розслаблено. Людина, яка знає, що світ — його. І що найцікавіше? Він навіть не дивився в наш бік. І чомусь це мене заспокоїло.

Добре, - подумала я. - Ми існуємо в паралельних всесвітах.

Артем
Потокові лекції — це як світський захід, тільки з меншим дрес-кодом. Купа народу, звідусіль лунає сміх, і погляди дівчат на нас з друзями.

— Скільки першокурсниць сьогодні закохається? — хмикнув Кирило, звертаючись до мене.
— Ставлю на три, — сказав Макс. — Хоча ти зараз не в формі.
— Чому це? Я завжди в формі, — відповів я.

Ми сіли десь посередині аудиторії. Огляд хороший. Атмосфера стандартна.
Я не особливо дивився по сторонах. Чесно? Після третього курсу всі ці «вау-погляди» вже не викликають у мене нічого, крім нудьги.

— Ти якийсь без настрою, — сказав Макс мені.
— Просто канікули закінчилися, - відповів я.
Макс примружився. І це був той самий погляд, який означає небезпеку.

— А давай трохи розважимось, - запропонував Макс.
— Ні - відпотів я йому.
— Та не занудствуй. Класичне парі. Місяць. Будь-яка дівчина з цієї аудиторії. І вона буде твоя.