Частина 1. «Просто вона особлива»

— Солю, може, ти вже будеш відпочивати від того ноутбуку? — жінка похилого віку стоїть у напівтемряві старенького коридору, кутається глибше у в’язану тканину шалі. 

— Ба, ще три хвилини, — дівчина за столом кидає погляд на годинник на руці. — У мене все за графіком.

— Гаразд, не відвертаю, — жінка зітхає та йде далі. На кухні ставить чайник на не менш стареньку газову плиту. З духової шафи дістає печиво. Соля любить з дитинства імбирне. А після того, як Роза Імануїлівна зареєструвалася у соцмережах, вона віднайшла спосіб покращити свій рецепт.

— Ба, — дівчина з’являється на кухні рівно за три хвилини, — у мене двадцять хвилин на їжу, якщо тобі треба підлаштувати під мене плани.

— Гаразд, тоді ми йдемо? Ти ж пам’ятаєш, що нам треба купити ялинку?

— Так, ми ж тиждень тому обговорювали. Я записала, — Соломія сідає за стіл, тягнеться до імбирного печива. Єдина їжа, яку вона може поглинати без зупинки. Бабуся ставить перед нею чай.

— Ба, а може… кави купимо? — несподівано навіть для себе вимовляє, задумливо втягуючи носом запах цитрусової рідини. 

— Кави? — Роза підіймає догори брови. Вона здивована не менше онуки. — Тобі ж не сподобався запах кави.

— Ну, я тут… в кав’ярню заходила. І загалом, я не проти спробувати каву.

— Добре, тоді одразу поруч з ялинками на ринку купимо й каву. У мене є турка старенька, спробуємо увечері приготувати.

***

Соломія йде рядами ринку в пошуках потрібної ялинки. Точніше — вона просто йде слід за бабусею, яка прискіпливо оглядає або продавців, або самі штучні деревця. У цій справі дівчина нічого не розуміє, тож дозволяє бабусі просто себе водити де завгодно.

— А скільки коштує? — тягнеться Роза   до чергової зеленої краси. Соломія лише швидко окидає поглядом точку продажу та поправляє на собі шапку. Зима занадто морозна, а Соля не купила собі нові рукавички. Тепер руки доводиться ховати у кишені. Це трішки дезорієнтує її у просторі, наче хтось у неї знизив тумблер чутливості та координації.

Тоді не дивно, що на шляху до нового намету з такими самими ялинками Солю веде у бік і вона налітає на парубка. Якби той її не підхопив, лежати б дівчині на холодному від морозу асфальті.

— Перепрошую, — дівчина дістає руки з кишень. Інакше далі буде гірше.

— Нічого, привіт, — знайомий голос змушує дівчину підняти голову. Бариста з кав’ярні біля роботи дивиться на неї, усміхаючись та оголяючи майже всі зуби. Соля вивчила, що така міміка — не банальна ввічливість, але й відтінок емоцій їй складно розрізнити.

— Привіт, — розгублено відповідає, кидає погляд на бабусю, яка нарешті знайшла собі жертву та розпитує її.

— А що ти тут робиш? До речі, дуже приємна зустріч, — не відчіпляється хлопець, досі тримаючи її за плече.

— Ялинку обираю. А ти?

— А я з другом, — киває кудись у бік. — Шукаємо подарунок для дівчини. Його дівчини.

— Зрозуміло.

— Може, я допоможу тобі? Як ти будеш ялинку тягти? Думаю, що вона важелезна.

— Не треба, дякую. Ми оберемо невелику.

— Соля, — гучно кличе бабуся, — диви, шо я знайшла.

Соломія відходить від хлопця нарешті, відкриваючи собі повний огляд на родичку. А та стоїть поруч з величезним деревом метра під три угору. Пухнаста штучна красуня навіть має невеличкі шишки по гілках та білий наліт, схожий сніг чи іній.

— Ба, ми ж метрову хотіли, не більше.

— Ну я передумала, — відмахується жінка та каже продавцю, що вони її беруть.

— То, може, моя допомога буде все ж корисною? — тихо сміється бариста, так само розглядаючи дерево.

— Може, — видихає Соля ледь агресивно. Бабусина звичка змінювати плани у момент їхньої безпосередньої реалізації дратує.

***

З баристою вони нормально так і не познайомилися. Соломія взагалі обходить завжди кав’ярні. Різкий запах кави підвищує її тривожність. Відчуття внутрішнього тремтіння дівчина не полюбляла та не полюбляє досі, а у поєднанні з вібрацією пальців та різким охолодженням кінцівок це вкрай збиває Солю з думок.

Її новий керівник у бюро став причиною того клятого виходу з зони комфорту. Соломія ніколи б не зайшла в невеличке темне приміщення, що розташувалося у західному крилі бізнес-центру. Хоча треба сказати, що кольори там приємні — жоден з них не викликає запаморочення та агресію. Цього Соля не знала спочатку, коли директор вперше попросив принести йому величезний лате на кокосовому молоці.

Потім Солі як помічниці приходилося щоранку заходити до кав’ярні, а іноді — спускатися в обідню перерву. Щоправда, за це була невеличка нагорода у вигляді послаблень. Соломія могла піти раніше з роботи. Але не робила цього, вбудований у свідомість графік не дозволяв.

Коли Соломія перший раз приходить в кав’ярню, вона довго наважується зайти всередину. Все боїться, що тривога дожене її занадто швидко, а від подібного очікування нудота вже й сама підкочує до горла. Її багато просити не треба, прийде, не горда.

Бариста, молодий парубок, вже почав кидати на неї зацікавлені погляди.  Коли він хотів вже підійти до дверей, Соломія й сама наважується зайти всередину, переборовши власні страхи. Все ж тривожність вітає її легким запамороченням, але дівчина може себе приборкати майже непомітно для інших.